Поблизу Вітанії, за п’ятнадцять стадій від Єрусалима, побачили в розлогому сикоморі, що випустив коріння з гілок на дорогу, митаря Закхея, який – скільки мав голосу – закликав Ісуса й апостолів зайти до нього в гості й ревно каявся, що не вірив досі в Сина Божого. Ісус погодився, а незрячий люд і собі потягнувся на Закхеєве подвір’я й почав вимагати від Месії проголошення земного царства – уже в цю мить, бо скільки можна чекати й самими обіцянками жити: якщо він насправді Месія, то чому відкладає благо на потім?
І врешті заговорив Ісус. Він розповів нетямущим притчу про три таланти, про невсипущу працю над помноженням скарбів, переконував, що готового ніхто ніколи не дасть, й царство земне і Боже мусить кожен будувати сам. Бог посилає тільки роботящим, а лінивим і бездарним не дає нічого, – й почулося ремство в сліпому натовпі. Ми ж вірили, мовляв, що ти спошлеш нам Господні блага, адже десятки літ мучимося у римській неволі, то чей заслужили на винагороду, – ти ж примушуєш нас самих братися за будову. А хто дасть матеріял, хто нагодує будівничих – чи ж то такого Месії ми ждали; подібну мудрість ми могли б почути і від Закхея; не потрібне нам твоє царство, в якому ще невість-скільки бідувати доведеться, краще вже залишатися під Римом, в римській державі хоч їсти є що: раб працює і раба годують!
Пасхальної суботи ми досягли Єлеонської гори, де зібралися тисячі люду – віруючих і роззяв, – цікавих побачити Месію; незрячі паломники ще не встигли збунтувати народ – Ісуса чекав тріумф. На схилі Єлеонської гори, в Кедронській долині й біля Золотої брами хиталося людське море, готове розступитися перед вождем і вітати його. Юда ґалілеянин із зелотами сновигали поміж натовпом, заохочуючи й підбадьорюючи: «Звеселися, дочко Сіона, се цар твій гряде, осанна!» З вежі Антонії зорила за юрбою римська залога, готова рубати люд мечами, якщо б він ринув до палацу Ірода, де резидує Понтій Пілат.
Ісусові привели ослицю, і я не міг збагнути: насміхаються з нього сліпці чи це сам Вчитель чинить зухвалий виклик пихатим римським вершникам, що стоять, ніби вилиті статуї, в Кедронській долині й біля Золотої брами храму; Ісус сів верхи на ослицю, і розступився натовп перед ним – печальним пілігримом з обличчям янгола, улюбленцем наївних простаків і мудрецем, якого за розум зненавиділи гордовиті книжники.
Я вбирав у себе його образ і бачив, як ця людина вмить оголюється перед тисячоокою публікою у своїй природній простоті й водночас закривається перед усім світом в шкаралупу недосяжного аристократизму. Ісус пробирався верхи крізь екзальтований натовп, який вистелював