– Загину разом з тобою… Усі загинемо!
– Істину речеш, Симоне, – мовив Ісус, підводячи апостола з колін. – Прийде лихо, якого не було від початку світу аж донині, а коли те станеться, не залишиться в нашому краю каменя на камені.
– І хай під тим камінням пропадуть вороги! – вигукнув Симон.
– І рід цей не перейде, як станеться лихо, – закінчив свою думку Ісус, не звернувши уваги на патетичний заклик Симона.
Ми всі рушили з ґалілеї дорогою понад Йорданом, щоб на пасхальну суботу прибути до Єрусалима. Йшли не кваплячись, ніби передчували, що там, у Єрусалимі, чекають на нас тяжкі випробування, які можуть освятитися і славою, і смертю.
Апостоли перемовлялися зрідка між собою про ворохобництво Юди ґалілеянина в Юдеї. По дорозі нам зустрічалися прочани, що з ґалілеї й Самарії виходили на Єрихонський шлях, поспішаючи на Пасху до столиці, й у всіх на устах була мова про бунт на Кесарійському тракті, а ще хтось пустив чутку, що первосвященик Кайяфа – правда це чи не правда, а якщо так, то, певне, мав на увазі Юду ґалілеянина – сказав на засіданні синедріону, мовляв, не можна допустити, щоб за ним пішов народ, бо римляни весь Ізраїль в пустелю перетворять, і ліпше буде, коли один помре, а не весь люд загине…
Почувши це, Ісус сказав Петрові щось таке тривожне й загадкове про свою смерть і воскресіння в Єрусалимі… Ішов він попереду понад Йорданом, що прорив звивисте русло поміж шуварами, ховаючись в тінях акацій, кипарисів і тополь, і, може, думав Учитель про те, що ось на цьому місці, недалеко від Єрихона, де в старі часи Ісус Навин перебрідав з гебреями ріку, заходячи в обітовану землю, благословив його йорданською водою Йоан Хреститель – й відтоді розпочався в Icyca месійний чин, а нині вже – кінець…
Ісус ішов попереду, а ми, пригноблені й зажурені, тяглися за ним, мов журавлі, крутими стежками і, певне, кожен по-своєму трактував слова Учителя, мовлені впівголоса Петрові, а я був, як ніколи дотепер, роздвоєний, роздертий, розшарпаний: усе своє життя чекав початку повстання проти римлян, кожну мить виглядав вождя, який поведе мій народ на битву, і сам готовий був іти серед перших на смерть за волю батьківщини, а тепер тривога перед кровопролиттям, яке візьме життя сотень тисяч людей, пронизала душу: адже волі ми не здобудемо – Рим непереможний, перед Римом упало на коліна півсвіту, а Юдея – то ж мізерний клаптик землі, який не вмістить на собі й кінноти римської. То чи не краще вичекати, чи не краще визнати Ісуса Месією, а не земним вождем, і йти за ним, куди він кличе – до Царства Божого, і на тій дорозі підрости, викшталтуватися, духовно зміцніти й фізично – теж, а потім мирно перемогти здеморалізованих сваволею римських варварів – своєю моральною перевагою…
У мене зродилася думка – в критичну мить врятувати Ісуса. Я поглянув на Юду Іш Каріота – він ішов поруч зі мною з перекинутою через плече торбою, в якій тримав випрошені в людей харчі і гроші; його зизуваті очі начебто виминали мій