Азазель зник, ніби його й не було в печері, тільки з нори висунула голову змія, вона висолопила жало й сичала: був це сатанинський сміх над розпукою людини, яка зневірилася у всьому, що носило на собі печать благородства, а до бруду пристати не могла… І вив би Тома шакалом, гієною у мертвій пустелі, якби враз у звечорінні не побачив високо в небі всипаної дрібнотою зір білої дороги, яка теж належала вищим силам і несла на собі безліч світів, а в них досконаліших за землян розумних істот; може, чують вони німе Томине волання й поблажливо посміхаються над його дитячим стражданням. Живуть вони й рухаються вічною небесною дорогою, яку оріяни назвали Єрусалимським шляхом.
IV
Залишивши Ольвію і з євангелістом Матеєм попрощавшись, Андрій Первозваний і Тома Невірний подалися пішки понад Бористеном на північ – до межі світів, як було велено Провидінням: у день П’ятдесятниці долинув до Андрія голос з незнаної Оріяни й велів йому дійти до найвищої кручі, за якою розпочиналося царство холодного Борея, й поставити на ній хрест.
Йшли вони вдень і вночі й відпочивали тільки в полудневу спеку; вдень зорили на сонце, а вночі показував їм напрям Молочний Шлях, і вони брели попід ним, розгортаючи буйне волоття трав, – немов по дні морському. Губилися у високій тирсі, ніби в пралісі, там же й знаходили поживу: забирали з гнізд чаїні й перепелячі яйця, руками ловили куріпок і смажили їх на вогні, у захованих в гаях озерах ловили сітями рибу, що густо телесувалася в кришталевих водах, у дуплах лип та дубів знаходили мед, який збігав по стовбурах і застигав на корі грудами, мов живиця, – земля тут була такою багатою, що й працювати на ній не треба, сама могла нагодувати кочових скіфів, які зрідка з’являлися під краєм неба з валками возів і чередами худоби й там же зникали, канувши за небокрай.
Вряди-годи апостоли вихоплювалися із тирсового полону, й тоді перед очима, скільки світу – аж до обрію, скопичувалися один над одним горби й пагорби, а між ними у глибоких байраках кучерявилися острівці ліщинових кущів, оточених, немов сторожею, терном і глодом; згодом горби маліли, а щоб їх побачило небо, бо нікому тут більше, взивали до нього фіолетовими озерцями люпину та кривавими латками маку й сповзали знову в безмежжя розімлілих під сварожим промінням трав, звідки не видно світу, й дорогу на північ показувала мандрівникам широка бинда Бористену, що просвічувалась голубизною крізь зарості очерету, вільх та трепетолисту.
Не знали Ісусові учні назв цього зеленого буяння, як теж – і богів, які з таким щедрим марнотратством обдаровували не баченими в світі благами майже безлюдний край, і подив та заздрість щербили їхні серця: чи ж то справедливо