– Я не можу сліпо вірити, мов праведний Йов, Андрію. Я намагаюся збагнути істину, а не тільки визнати її, – чому ти вважаєш це гріхом? Якщо ми прагнемо злитися з Божеством, то чому маємо боятися проникнути в його містерію? Аж тоді можна стати апостолом Месії, коли в собі його відчуєш… Я ще не відчув: ідея, закладена в Нагірній проповіді, не стала для мене всеосяжною, – невже я повинен любити й римлянина, який поневолив мій народ?
– Сказав Ісус: любіть ворогів ваших, – невпевнено промовив Андрій.
– О, саме через це й мучать мене сумніви щодо божественності Христа, я навіть умисне навіюю їх собі, коли згадую ці Ісусові слова. Бо для мене дуже важливо: якщо любов до ворога проголошує Бог, то це не заклик, а вирок, який прирікає мені жити вічно в неволі; коли ж Ісус, не будучи Богом, висловив подібне побажання, то я можу й не прийняти його, як від людини, що має право помилятися.
– Воля, про яку ти мариш, є земним благом. Ісус же пообіцяв людям Царство Боже, й задля нього варто проміняти земні принади.
– Й ніколи не діждатися волі?!
– Онуки наші зате житимуть в блаженстві Господньому.
– Се ж тільки обіцянка…
– Обіцянка Божа – то ідея, а без неї ніхто не міг вижити. Від Авраама до Йосифа жила в юдеїв ідея волі, а Мойсей її здійснив.
– Бо він був людиною, а не Богом.
– Так, через це й воля земна не стала для нас вічною. Предки наші не мали високих ідеалів і через те потрапили в нове підданство – теж земне. І так буде повторюватися доти, доки ми не осінимо злетом нашого духа образ Божий, який носимо в собі. Ісус підготував нас до цього… Хіба ти ніколи не задумувався над тим, Томо, чому колись Божих обранців не розпинали? Бо вони творили матеріальні діла: Йосиф порятував народ від голоду, Мойсей – від кайданів. А Ісус запропонував порятувати від бездуховності – і його вбили користолюбці, ідеали яких не сягають далі земних потреб. До Ісусової ідеї треба ще народові дорости… Не під силу тобі, Томо, тягар, покладений на тебе Сином Божим.
Біля храму Зевса ждали на апостолів скіфські вої – у бронзових шоломах і шкіряних панцирах, з сокирами при боках. Поміж ними стояв, радісно посміхаючись, апостол Матей. Андрій віддав скіфові мішечок з грішми, той перерахував динари й відпустив полоняника.
– Слава Ісусу Христу, – привітався Матей і обняв побратимів. На його обличчі сяяла усмішка – без сліду скепсису й скритності, ніби він не тільки неволі позбувся, а й якогось лише йому знаного тягаря. Матей сягнув рукою за пазуху й, повагавшись трохи, вийняв папірусний сувій і подав Андрієві. – Я написав у неволі книгу про Христа й про нас – Благу вість для людей. Віддаю тобі, Андрію. В Скіфії безпечніше, там народ молодий, ще й релігії не має, буде, може, до вас поблажливий. А я піду, куди мені призначено – у Каппадокію, землю Понтійську… Передчуваю свій смертний час. Хай не пропаде Євангеліє…
– Візьми у свою торбу, –