Нарешті прибув до Єрусалима посланий Андрієм у Кесарію лікар й ізограф грек Лука, якого навернула до християнства Марія Маґдалина: він сповістив Андрія й Тому, що червоновітрильна римська трієра вирушить до Ольвії за тиждень, а ще повідомив, що в місті Мірмідоні на правому боці Бористена в стані племені антропофагів перебуває в темниці апостол Матей, якого скіфи-людоїди спіймали в Пантікапеї, де він навчав греків Христової віри, й через свого гінця передали вістку кесарійським християнам: за в’язня жадають двісті динарів сріблом.
Саме тоді, коли грек Лука впівголоса розмовляв з Андрієм і Томою в домі власника Гетсиманського саду Марка, де колись відбулася Тайна вечеря, тихо прочинилися двері до світлиці – так тихо, що й не почув ніхто, тільки Тома, хоч був зайнятий розмовою, відчув, як розливається по його щоці, зверненій до дверей, ніжне й тихе тепло, і так йому добре стало, ніби враз побачив Марію Маґдалину, улюблену і завше соромітно уявлювану в шлюбному ложі, жадану й незмірно далеку, відмежовану від нього її вірністю Ісусові – колись земному, нині вознесеному до Бога-вітця. Йому стало любо, наче б відчув її наближення, її перекрок через освячену любов’ю й вірою межу, й він повернув голову до дверей. Ще й не побачивши, знав, що вона стоїть там, на порозі, й дивиться на нього; очі його врешті осміліли, підвелися й спалахнули здивуванням і надією, а вона не відвела своїх і не відчужилася, як завжди, крижаним поглядом; Маґдалина зігрівала Тому жалем, знала ж бо, що діється в його душі, а він, підбадьорений, ступив рвійно до дверей, забувши про розмову з Лукою, й вона зробила крок назустріч, прошепотіла:
– Прощавай, Томо. Сказав мені Лука, що ви завтра вирушаєте з Андрієм, і я прийшла, щоб попрощатися з тобою… Добрий ти, мудрий… Прости мені, Богові пошлюбленій.
Грек Лука почув мову Маґдалини й підійшов до неї.
– Ось ти прийшла, опечалена жінко, на проводи останніх апостолів, і я подамся згодом в Кесарію, де мене ждатиме тринадцятий апостол, який з гнобителя християн поборником віри Христової став і з Савла Павлом назвався, почувши з неба живий голос Ісуса. Піду з ним в Антіохію. І ти вже ніколи нікого з нас не побачиш… Нема вже й матері Ісусової, й Вероніки теж немає – сама зостанешся у цю ось мить: милосердна Вероніка втерла піт з чола Ісуса, коли він ніс хреста на Голготу, й залишився на лляному рушникові його нерукотворний образ… А лик його матері Марії, горем вищої від Рахілі й героїзмом – від