Та Рауль не мав наміру ані бути ніжним, ані дбайливим. Він рвонув обома руками червоне плаття від плечей до пояса та притис Ізабеллу до стіни, впившись губами в шию. Руки ковзнули нижче – впевнено, зухвало, так наче знали її досконало. Тіло Ізабелли зрадливо занило, визнаючи його владу. Вона спершу обіперлася обома руками на нього, так наче хотіла відштовхнути, а вже за мить слухняно відпружилась, Рауль стис її міцно, мало не до синців, на межі пристрасті та грубощів, насправді не знаючи, куди подіти шал, що спопеляв його зсередини образою та бажанням. Він раптом знайшов задоволення в тому, щоб змусити Ізабеллу бути покірною кожному своєму поруху, геть не виказуючи ані крихти ніжності, змусити її прикусити собі губу до крові, аби лише не закричати, змусити її тіло із шалом віддатись на його удавано недбалі, брутальні пестощі, без жодного цілунка, без найменшого лагідного слова. Він знав, що деякі чоловіки віднаходять задоволення в тому, щоб жінка в ліжку була залякана, зв’язана чи навіть плакала. Вандом ніколи не належав до їх числа, проте зараз йому хотілося цілковитої покори, повного прийняття, так наче він хотів покарати її за образливі слова та зневагу. Він підібрав спідниці та ковзнув рукою між стегнами, геть не лагідно, не ніжно. Ізабелла зойкнула, стискаючи його долоню. Аж тут скам’яніле напруження на його обличчі змінилося вдоволеною, дещо іронічною посмішкою:
– То ви хочете мене, мадам…
Вона лише зойкнула у відповідь, присунувшись дужче до нього, розв’язуючи срібні китиці на комірі його білої лляної сорочки.
– Ні, не так. Зараз як я хочу… – прошепотів Рауль їй на вухо, лоскочучи подихом маленькі пухкі пасма волосся, що не вкладались у коси.
І наступної миті жбурнув її на стіл обличчям так швидко, що вона ледве встигла зіпертися на руки. Потім задер спідницю та глухо наказав:
– Ширше…
На мить Ізабелла завмерла від раптової криці в його голосі та незнаної раніше брутальності. Якщо це гра – то вона вперше злякалась, втративши будь-яке розуміння: чим все це закінчиться?
– Ви добре почули мене, мадам? – повторив Рауль, голос його став низьким, він захрипів.
Він схилився над нею, потім упав усією важкістю їй на спину й повторив у самісіньке вухо:
– Ширше…
Ізабелла послухалась… Вони кохалися до цілковитої безтямності, аж поки знесилена, майже непритомна Ізабелла нарешті ледь чутно не відповіла на запитання Рауля те, що він так прагнув почути.
– Тож кому ви належите, мадам?
– Вам… Тільки вам, монсеньйоре… Назавжди…
Тільки тоді він дозволив собі втратити контроль, зрештою дозволив собі повне задоволення. А тоді відпустив Ізабеллу.
Ізабелла сиділа на підлозі в розірваній сукні, зім’ятій брудній спідниці, не спроможна навіть пальцем поворухнути. На тонкій ніжній шиї, на плечах та зап’ястках вже проступили синці, шкіра між стегнами нила, наче її подерли, а потім посипали сіллю, від найменшого