Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436. Анастасія Байдаченко

крики, наче був певен, що їх чують його вороги та радіють із того. Звична солдатська хвороба, підчеплена ще в облозі Мо, спершу здавалася дрібницею. Його величність мав достатньо впертості та гонору, аби не дозволяти недузі впливати на хід воєнних дій. Проте на початку серпня на шляху з Конь-сюр-Луар король Англії із прикрістю та роздратуванням мав визнати, що не зможе далі їхати верхи. Те, що він дозволив слугам перенести його на руках у ношах на очах у брата, племінників та свити, було для короля невимовною ганьбою. Він ніколи раніше не виказував прилюдно тілесної слабкості. Він був настільки нещадним до свого тіла та духу, що рано чи пізно вони мали б його зрадити. Зрадити у найнезручніший момент, напередодні повної перемоги, коли Франція майже впала на коліна та ладна була скоритися.

      Уже в червоних оксамитних ношах король Англії, лежачи на подушках, дозволив собі відпружити м’язи спини, що неймовірним зусиллям волі тримало його в сідельнику останні дні. Він мусив визнати, що почувається кепсько, сил майже немає, в голові паморочиться, а перед очима сіро-сріблясті плями. Він мусив бути чесним із собою – це кінець. Коли королівський почет річкою прибув до Венсенського замку під Парижем, його величність вже цілковито скорився думці про неминучу швидку смерть.

      Проте хвороба мордувала його висохле, раптово схудле тіло ще майже два тижні. Король був при тямі, він заборонив королеві Катрін наближатись до його покоїв. Чи то через страх зараження, чи то через цілковиту нестерпність їхніх стосунків. Жінка, яку він упокорив у шлюбну ніч, жінка, що принесла йому в посаг ціле королівство та дала спадкоємця. Жінка, яка мовчки піднімала сорочку та розсовувала ноги, спопеляючи його мовчазною ненавистю, зціпивши зуби та відвернувши погляд. Жінка, яка зараз, мабуть, рахує хвилини до того, як він сконає. Ні, він не хоче її тут, зараз, у своїй невимовній слабкості тіла, адже вона знала лише його силу.

      Його відданий брат, Джон Бедфорд, увесь час був поруч. Король віддавав накази, підписував грамоти ще впевненою рукою, роздратовано роздавав стусани надто повільним джурам, диктував заповіт та встигав наставляти двох своїх племінників.

      З дня на день король слабшав, рідина геть не трималась в його тілі, від постійних кривавих випорожнень у покої тримався важкий дух поля бою – крові та споротих животів. Король помирав так, як прирікав помирати інших. Якийсь французький слуга недоречно зауважив, що така смерть – кара Божа за гріхи. Сердегу повісили та ще живому випустили кишки. Челядь має тримати язика за зубами.

      – Мій брат, Джон Бедфорд, має бути регентом тут, у Франції. Та лордом-протектором, поки мій син не увійде у літа. – Королеві кожне слово давалося важко, так наче він мав виплюнути з горла щось колюче та шорстке. – Мій брат, Гемфрі Глостер, має бути регентом Англії, проте коритися волі Бедфорда як старшого… «та розсудливішого», – додав він подумки. – Бофор, Екзетер, Варвік, Бедфорд – мають бути наставниками мого сина. Він має знати, що він англієць за кров’ю та вихованням…

      Герцог