Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436. Анастасія Байдаченко

і від того впала у ще більшу меланхолію. Не так має народжувати шляхетна дама, не ховаючи свій гріх від усіх у високій вежі, а в пишному пологовому покої, прикрашеному гобеленами та квітами.

      Ані звільнення, ані перепочинку. Тільки страждання, біль, задушливий запах крові й ароматичних масел. Не можна кричати. Інакше всі зрозуміють, здогадаються, що вдова Анрі де Вандома народжує позашлюбне дитя. Третю добу тягнуться виснажливі пологи. Ізабелла лежить знесилена, розбита, напівмертва. Обличчя жінок коло неї стають дедалі суворішими… Ізабеллі байдуже. Допоки сильний, як демон, біль не захоплює її владно та безжально. Тоді вона кусає собі руку, щоб не кричати. Біль нестерпний та приголомшливий – Ізабелла ледве встигає здивуватись, що досі жива.

      – Вона не народить… – похитала головою Бланш. Голос Жанни, не змінившись, монотонно повторює молитву.

      Хочеться спати, вона вже кілька діб не спала, хіба що дрімала. У дрімоті забувається біль. У дрімоті вона легка, як пір’їнка, як хмаринка… Вітер відриває її від важкого, до краю наповненого болем тіла та несе до світла. Але знову той невідступний біль, ледь дозволивши видихнути, судомою зводить ноги, перед очима туман. Серце вискакує з грудей, важко дихати.

      – Ще трошки, трошки… – промовляє Бланш, нарешті зрозуміши причину.

      Дитя йде сідничками, змучена Ізабелла вже не чинить спротиву своєму болю, Жанна стискає її долоні, щось шепоче на вухо, але вона не розуміє ані слова. Зводить ноги, Бланш упевненою рукою розводить їх.

      – Легше, легше… Ще трохи, ось голівка… Не придушіть його…

      Його? Хлопчик? Встигає здивуватись Ізабелла, аж тут бачить малесеньку червоношкіру дитину на руках Бланш. Тіло, що за свої шістнадцять років не знало ані справжнього болю, ані справжньої муки, розбите та нестримно напружене водночас.

      – Дихає? – ледве спромоглася запитати Ізабелла, витираючи рукавом сорочки піт із обличчя.

      Рвонув сильний весняний дощ, щедрий, свіжий, із блискавицями, громом. Жанна кинулася зачиняти вікна, довгі віконниці, та перелякано хрестилася. Аж тут дитина жалісно заскиглила.

      – Дихає, – нарешті відповіла Бланш, перев’язавши пу- повину. – Здоровий хлопчик, мадам.

      «Гарненький і міцний. Його марнославний батько зрадів би. На руках би її носив… Чоловіки завжди радіють народженню синів», – подумки додала стара, загортаючи новонародженого у сіруваті, багато разів випрані для м’якості лляні пелюшки. Все ж могло бути геть по-іншому. Коли б не розірвали ті заручини з Раулем, це дитя народилось би в пологовому покої Маршенуара чи Шапель-Вандомуаз. Ізабеллі не довелося плакати, ані чекаючи на цю дитину, ані розлучаючись із нею.