«Так близько і так недосяжно далеко… Що ти робиш, Ізабелло? – подумки здивувалась дівчина своїй поведінці. – Він зрештою тебе згубить. Бо він – отрута для тебе. Ти сама себе згубиш, як не одумаєшся, не припиниш це безумство… Зганьбиш себе перед усім двором… Зганьбиш родину…»
Вандом ледь помітно нахилився до Ізабелли та, не відводячи погляду від протилежного кінця зали, де на балконі із прапорцями грали музики, прошепотів самими вустами:
– Я – ваш, а ви – моя, мадам. Назавжди. Що б не сталося. Це моя вам присяга.
Ізабелла аж стенулася, проте не від змісту його слів, який не одразу второпала, а від незвичного звертання, вимовленого до неї вперше. Мадам! Так, справді, вона тепер заміжня. О, чорти б його забрали, цього Анрі де Вандома! Вона із невимовним жалем та щемом згадала усі ті пестощі по закутках Анжерського замку, усі ті непевні доторки у коридорах, бентежні поцілунки та квапливі обійми, від яких паморочилось у голові. Розпачливі, вже нестримні сльози зрадницьки набігли на очі, нехтуючи присутністю Жана Дюнуа, зневажаючи усі настанови покійного брата та усвідомлення родинних інтересів. Вимучена, тремтлива посмішка геть збігла з її вуст. І життя здалося мадам де Вандом у її чотирнадцять років зруйнованим ущент.
Частина І
1422
Рауль де Вандом стояв на колінах від самого ранку, як англійці захопили Шуазі-сюр-Ен. Руки викрутили назад і зв’язали мотузкою міцно, до оніміння, здерши шкіру на зап’ястках. Дякувати Богові, його лишили самого, а не прив’язали, як решту, по двоє. Принаймні він міг трохи змінювати положення тіла. Травневе, вже пекуче сонце розжарило металевий шолом на його голові, Вандому кінець кінцем удалося його скинути. Шолом дзвякнув об каміння, п’яний англієць із варти різко прокинувся, кілька разів махнув бойовою сокирою урізнобіч, не розуміючи, звідки загроза. Потім, уторопавши, що то полонений, дав йому міцного стусана, що аж в очах потемніло, та знову прилаштувався спати. Рауль голосно видихнув, заплющив очі, підставив обличчя сонцю, а змокле під поту, по-солдатськи дуже коротко підстрижене темне волосся – рвучкому, навіть приємному вітерцю. Його нестерпно мучила спрага, та просити води в англійців було марно. Рауль за три роки на війні надивився англійського милосердя досхочу, а відтоді як у березні в битві при Боже французи вбили брата англійського короля, розправи годемів[8] над гарнізонами міст та замків, що здалися чи впали від облоги, стали ще безжалісніші. Англійці рідко згадували про лицарські звичаї, коли йшлося про війну за французьку корону. Війна на чужій землі ведеться швидше, коли супротивник наляканий. Та й сам Рауль уже не був тим наївним хлопчиськом, який мріяв про звитяги: кривава Паризька різанина, битва при Боже, де він заслужив