Наприкінці грудня після Різдва в Анжері знову з’явився граф де Вертю та Вандоми. З самого виразу обличчя старшого брата – замисленого, насупленого та важкого, як камінь, Ізабелла зрозуміла, що нічого доброго їй чекати не варто. Стара графиня де Вандом, вбрана у глибоку жалобу від панчох і до оксамитових рукавичок та густого серпанку на обличчі, повідомила, що її син Шарль помер від поранень.
Рауль добре пам’ятав, як привіз матері лиху звістку. Приголомшена, оглушена новиною, графиня не заплакала. Натомість квапливо заговорила скоромовкою, повторюючи декілька разів, щоб саму себе впевнити:
– Мусите тепер одружитися із вашою кузиною, дамуазель Луїзою, замість вашого старшого брата… Мусите тепер одружитися із вашою кузиною замість вашого брата…
– Вона ж ще замала, матінко. Коли я від неї дочекаюся сина? Ми ж хотіли отримати Ла-Ферте та Шато-Мілон від Орлеанського дому…
– Ви маєте рацію, Раулю. Ми повинні зберегти обидва шлюбних контракти, які нам такі потрібні. Добре, що ми запросили дозвіл Папи Римського на шлюб між сином графа де Вандома та сестрою герцога Орлеанського без вказання імені. Запит нового дозволу затримав би нас іще на півроку.
Звідки в його залізної матінки взялися сили думати про шлюбні угоди та папські дозволи у такий момент? У Рауля було ще два брати, які померли у малому віці від гарячки, проте тоді це не справило на нього, п’ятирічного хлопчика, жодного враження. Тепер перед його очима досі стояла картина неприродно жовтого тіла старшого брата, порубаного бойовими сокирами, яке на кам’яному столі обмивали та перевдягали ченці. Його покривлений у передсмертному зойку рот із посинілими вустами, який марно намагались вирівняти щільною пов’язкою. Його розтерзаний живіт, з якого прибрали нутрощі, а потім замотали сірим грубим сукном… Приголомшлива порожнеча, яку Рауль відчував довкола себе. Його брат Шарль, лише на рік старший, товариш усіх ігор, витівок та бешкетів, брат, такий схожий на нього, що при дворі їх весь час плутали. Шарль, який за життя і хвилини не міг всидіти на місці, лежав нерухомо третій день у домовині, обставленій запаленими восковими свічками… Як мало він устиг, думав Рауль, згадуючи усі плани, мрії, бажання, якими брат ділився із ним. Згадуючи переляк надто юної нареченої брата та задавлений жах у світлому погляді дівчини, яку він кохав, її скам’янілий у грудях крик, що не насмілився вирватись прилюдно. Шарль, його брат, кожне слово якого, кожен вчинок, кожен порух здавався досконалим. «Хто я? Лише його бліда подоба, – думав Рауль. – А що я сам устигну? Що я встигну, коли чинитиму щоразу, як від мене хочуть того інші?»
Графиня де Вандом не могла ні сидіти, ні стояти, вона ходила колами довкола крісла із балдахіном та вандомівськими синіми