по собі кривавий слід. Йшла, наче по льоду ковзала. Усі погляди були прикуті до Ізабелли, до її дуже простої на перший погляд сукні, прикрашеної лише посрібленими ґудзиками із гербом на високому комірі та рукавах. Коли б мова йшла про придворний бал, така увага потішила б її марнославство. Її наречений привітно посміхався, як дитя, побачивши тарелю з зацукрованими сливами. Рауль (а цікавив її лише він!) не міг відвести погляду від Ізабелли. Стара графиня де Вандом потай ущипнула сина, повертаючи до тями. Могла б і стусана дати. Зрештою, не варто забувати про пристойність! Проте Рауль не зважав: Ізабелла зараз була уособленням краси та елегантності. Дама у червоному! Йому завжди подобалося, коли дами вбиралися не просто, а вишукано, добираючи тканину та прикраси, коли кожне поєднання кольорів та вибір дорогоцінних каменів у перснях мав таємний зміст. Коли кожен із десятків ґудзиків від пояса до високого коміра лише підкреслював стрункість постави та білість шкіри на шиї… Скільки захвату розстібати їх по одному, вивільняючи з-під верхньої сукні нижню спідницю та сорочку… Рауль ще раз поглянув на Луїзу, таку маленьку, що ледве досягає його грудей. Яке знущання! Ізабелла – така вродлива, така витончена, як ледь розквітла троянда, зійде сьогодні на шлюбне ложе… Йому ж дісталася багата спадкоємиця, зовсім зелена, до того ж її батько наполіг, аби консумацію відклали на рік чи два, аби не підірвати вагітністю та пологами тендітне здоров’я його дочки. Сама думка про здійснення шлюбу із Луїзою була Раулю відразлива. Вандом усвідомлював, що то його обов’язок, і хотів виконати його якнайшвидше. Неначе для того, аби дістатися іншого берега ріки, необхідно було стрибнути у крижану воду, бо іншого шляху немає…
Для наречених приготували подушки перед вівтарем. Усі четверо опустилися на коліна перед священником. Вони так і стояли поруч – Луїза, Рауль, Ізабелла, Анрі. Та Ізабеллі, яка до шалу не хотіла нікого помічати, ввижалося, що її вінчають із Раулем, наче тих двох, що стоять обабіч на колінах та старанно шепочуть латинську молитву, не існує.
– Я беру вас, Луїзо, собі за дружину, аби мати у домі своєму та у ложі своєму…
Ізабелла чула лише голос Рауля та його присягу як у напівсні, так наче спостерігала за собою. «Це ж я, я маю бути на місці дамуазель де Русі! Це моя доля, не її! А вона її вкрала…», – думала Ізабелла, досі не вірячи, що так швидко колесо Фортуни зробило повний оберт, перевернувши її, здавалось би, усталене життя догори дриґом та геть позбавивши її навіть сподівань на щастя. Проте й у блідому переляканому личку Луїзи вона також не бачила ані щастя, ані радості, ані задоволення. Ізабелла отямилася лише тоді, коли Анрі незграбно висмикнув її руку. Вона покірно розставила свої тонкі прозорі пальці, дозволяючи вдягнути собі обручку, таку ж важку, як і Рауль вдягнув Луїзі. Хіба що з іншим каменем, але їй було так зле, що Ізабелла навіть не зауважила, з яким саме. Дивилась вона вперед, на прип’яті цвяхом ноги дерев’яного Ісуса, бо якби повернулася до нареченого, то напевно розридалася
