…Я сдал корпус Гандзюку. Сафонов остался начальником штаба. Я предчувствовал, что из комбинации этих двух лиц ничего путного не выйдет. Оба прекрасные люди, Гандзюк – настоящий герой, но оба это были начальники, привыкшие исполнять, но выкручиваться из сложных положений они не умели».
Скоропадський П. П. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918 / упорядник Ігор Гирич. – К.: Наш формат, 2016. – С. 73–75.
П. Скоропадський мав рацію. Менше ніж за місяць після цієї події генерали Я. Гандзюк і Я. Сафонов потрапили в полон до більшовиків і були розстріляні. 1-й Український корпус припинив своє існування. А сам П. Скоропадський навесні 1918 року став лідером опозиції, що готувала державний переворот проти УНР. Після його приходу до влади тіла Я. Гандзюка і Я. Сафонова були віднайдені в одній з братських могил жертв червоного терору та з військовими почестями перепоховані на території Видубицького монастиря. Мала Рада міністрів Української Держави 27 червня 1918 року постановила видати їхнім удовам грошову допомогу в розмірі піврічного утримання чоловіків. За радянських часів могили зрівняли із землею. Тільки у 1990-х роках зусиллями нащадків Я. Гандзюка та київських краєзнавців над його похованням встановили надгробок.
Всеукраїнський православний церковний собор
20 січня в Києві з урочистого богослужіння в соборі Святої Софії відкрилася перша сесія Всеукраїнського православного церковного собору. Делегати собору мали вирішити основні питання церковного життя, що назріли з початком революції. А саме: визначити статус православної церкви в Україні, обговорити можливість отримання автокефалії, відновлення традицій соборноправності (тобто устрою, в якому церковним життям керують всі разом – ієрархи, нижче духовенство й миряни). Востаннє до того православні церковні собори Київської митрополії відбувалися в XVII столітті, коли вона ще підпорядковувалася Константинопольському, а не Московському патріархату.
Проведення собору було підготовлене Всеукраїнською православною церковною радою. Проте ініціатори цього заходу наштовхнулися на активну протидію київського митрополита Володимира (Богоявленського) та єпископату, що стояли на позиціях збереження єдності з Московським патріархатом і категорично не сприймали ідею української автокефалії.
Уряд Української Народної Республіки визнав Всеукраїнську православну церковну раду. В структурі генерального секретарства внутрішніх справ з’явилася посада комісара у справах ісповідань. Ним став товариш (заступник) генерального секретаря Олександр Карпинський, член Української партії соціалістів-федералістів. Хоча в цілому соціалістичне керівництво УНР виявляло досить кволу зацікавленість у церковних справах.