– Ах, Марку, чи можливо це?
А він, розігрітий вином і роздратований тим, що стільки всяких перешкод відволікають її увагу від нього та його слів, заперечив:
– Так, вона красива, але ти в сто разів красивіша. Ти себе не знаєш, а то закохалася б сама в себе, як Нарцис. Вона купається в молоці ослиць, а тебе, напевно, скупала Венера в своєму власному молоці. Ні, ти себе не знаєш, ocelle ті! Не дивись на неї. Поглянь на мене, ocelle ті!.. Пригуби свою чашу, а потім я прикладуся до цього місця своїми губами.
І він присувався все ближче, а Лігія відсувалася до Акти. Але тут навколо зацитькали – імператор підвівся. Співак Діодор подав йому лютню з тих, які називалися дельта, інший співак, Терпнос, який супроводжував його гру, підійшов зі своїм інструментом, наблієм[158]; обперши свою дельту об стіл, Нерон підвів очі до стелі, і з хвилину в триклінії стояла тиша, порушувана тільки шелестом троянд, які падали зі стелі.
Нарешті імператор заспівав, а точніше, почав співуче і ритмічно декламувати в супроводі двох лютень гімн Венері. І глухуватий голос його, і вірш звучали приємно, так що бідолашну Лігію знову взяли сумніви – гімн цей, що прославляв нечисту язичницьку Венеру, видався їй чудовим, та й сам імператор у лавровому вінку і з піднесеним угору поглядом – більш величним, не таким страшним і відразливим, як на початку бенкету.
Та ось пролунав грім оплесків. Навколо чулися вигуки: «О, небесний голос!» Дехто із жінок, здійнявши руки догори, так і застигли в пориві захвату, інші втирали сльози на очах, вся бенкетна зала гула, наче вулик. Схиливши золотокудру голівку, Поппея піднесла до вуст руку Нерона й довго тримала її так у мовчанні, а юний Піфагор, красень грек, із котрим опісля напівбожевільний Нерон наказав флавінам обвінчати себе з дотриманням усіх обрядів, опустився навколішки біля його ніг.
Сам Нерон, одначе, пильно подивився на Петронія, чия похвала була для нього найбільш жаданою.
– Якщо говорити про музику, – сказав Петроній, – то Орфей у цю мить, певно, пожовтів од заздрості, так само як наш співтрапезник Лукан; що ж до вірша, я засмучений, що він занадто гарний і мені не до снаги знайти слова для гідної похвали.
Лукана анітрохи не образив натяк на його заздрість, навпаки – він поглянув на Петронія з вдячністю і, удаючи з себе посмутнілого, пробурмотів:
– Хай буде проклятий фатум, який призначив мені бути сучасником такого поета. Я міг би посісти місце в пам'яті людській і на Парнасі, а так я померкну, мов світильник при світлі сонця.
Петроній, що мав дивовижну пам'ять, почав повторювати строфи гімну, цитувати окремі рядки, розглядати й підносити вдалі вирази. Лукан, мовби забувши про заздрість під дією чарів поезії, приєднав до похвал Петронія