– Вибач мені, пречиста Кальвіє, – зазначив Петроній, – але весталкою ти могла б стати хіба що вві сні.
– А якби імператор наказав?
– Тоді б я повірив, що навіть найдивовижніші сни збуваються.
– Вони і справді збуваються, – сказав Вестин. – Я розумію людей, котрі не вірять у богів, але як можна не вірити снам?
– А ворожінням? – запитав Нерон. – Мені колись передрекли, що Рим перестане існувати, а я володарюватиму над усім Сходом.
– Ворожіння та сни часто збігаються, – сказав Вестин. – Якось один проконсул, який ні в що не вірив, послав до храму Мопса раба із запечатаним листом, заборонивши його розкривати, – він хотів перевірити, чи зуміє бог відповісти на запитання, що містилося в листі. Раб провів ніч у храмі, щоб йому наснився віщий сон, потім повернувся і сказав таке: «Мені снився юнак, світлосяйний, як саме сонце, котрий промовив тільки одне слово: «Чорного». Почувши це, проконсул зблід і, звертаючись до своїх гостей, таких же невіруючих, як і він, сказав: «Знаєте, що було в листі?»
Тут Вестин зупинився і, взявши зі столу чашу з вином, почав пити.
– Що ж там було? – запитав Сенеціон.
– У листі було запитання: «Якого бика я маю принести в жертву: білого чи чорного?»
Та враження від розповіді порушив Вітеллій, який з'явився на бенкет уже напідпитку, – без усякого приводу він вибухнув найдурнішим реготом.
– Чого регоче ця бодня сала? – запитав Нерон.
– Сміхом відрізняються люди від тварин, – мовив Петроній, – а в нього немає іншого доказу, що він не кабан.
Вітеллій так само несподівано перестав сміятись і, приплямкуючи лискучими від масних соусів губами, почав углядатися в присутніх із таким здивуванням, наче ніколи їх не бачив.
Потім підніс пухку, як подушка, руку і прохрипів:
– У мене спав з пальця вершницький перстень, од батька успадкований.
– Котрий був шевцем, – додав Нерон.
Але Вітеллій знову несподівано зареготав і заходився шукати перстень у складках пеплуму Кальвії Криспінілли.
Тоді Ватиній, кривляючись, почав вигукувати голосом зляканої жінки, а Нігідія, подруга Кальвії, молода вдова з обличчям дівчини з розпусними очима, голосно зауважила:
– Шукає те, чого не губив.
– І що йому ніяк не знадобиться, навіть якщо знайде, – зробив висновок поет Лукан.
Веселощі розгорялися. Раби вносили все нові й нові страви, з великих ваз, наповнених снігом і увитих плющем, виймали менші кратери з винами різноманітних сортів. Усі багато пили. Зі стелі на столи й на гостей раз по раз сипалися троянди.
Та ось Петроній почав упрохувати Нерона, щоб, поки гості не впилися, імператор прикрасив бенкет своїм співом. Його підтримав хор улесливих голосів, одначе Нерон відмагався. Справа тут не в хоробрості, хоча йому завжди її бракує. Богам відомо, чого варті йому всі ці виступи. Він, щоправда, не відмовляється від них, треба ж щось робити для мистецтва, і якщо Аполлон обдарував