– Чому ж не знаємо, – загомоніли присутні.
– Куштували лицарського гонору… ладніші пахолками змагатись, а не на шаблі.
– І що далі? – перервав гомін Товкач.
– А що далі… пам'ятаю небагато, – Максим задумливо поглядав на язики полум'я. – Кімната. Велика кімната. Жіноче обличчя наді мною. Було досить темно, проте я добре бачив її. Надзвичайно вродлива… Так ось, батьку Сипахо, через два дні я був уже в таборі, а вона, яка мене виходила й привезла до коша, сильно ризикувала… Заміжня була. Польського хорунжого дружина.
– Так воно, синку, – зарипів Сипаха, – часом доля таке підносить…
Старий і далі щось провадив, але Максим уже не чув ні його, ні інших, він поринув спогадами у ту мить, коли побачив над собою її…
– О Свята Діво, він помре! Пані, ви розумієте, в якому можете опинитися становищі?! – долітав переляканий голос із темряви.
– Спокійно! – хоча очі були повні сліз, голос пролунав твердо… і надзвичайно милозвучно. – Оленко, подай чистої тканини й теплої води, хутко!
– Ти ангел? – раптом Максим зрозумів, що чує свій голос.
– Ви ще жартуєте? Оленко, швидше!
– Ось тканина, я вже принесла, зараз вода…
Максим відчував себе якось дивно. Це обличчя серед погано освітленої кімнати виглядало нереальним. Чому ж за ним темрява? Чи, може, це у нього в очах? Стало весело.
– Які тут жарти, – знову промовив він. – Мені здається, що таке обличчя може мати лише надзвичайна істота.
Вона не відповіла. Лише повні очі сліз.
– Якщо ти ангел, я згоден помирати. Гадаю, що не помилився б. Господи! Яка ти гарна!
– Мовчіть!
Десь стукнули двері. Незабаром він почув легенькі дотики пальців, трохи згодом налякане шепотіння:
– Матінко свята! Хіба з людини може витекти стільки крові? Пані Юстисю, давайте допоможу.
– Я сама… Принеси ліпше полотна, напевне, не вистачить.
Задріботіли, віддаляючись, кроки.
– В ангела є помічниця?
– Пан надзвичайно допитливий.
– О, ні. Після погляду твоїх очей все інше не цікаве.
– Чому тоді запитуєте?
– Це пусте… мені здається, я тепер не зможу тебе забути.
– Годі! Ви марите… Ну ось, здається, кров зупинено. Вам дуже боляче?
– Боляче? Що ти! Дай мені руку.
Одразу ж відчув гарячою шкірою долоні прохолоду тендітних пальчиків. Ледь-ледь стиснув. У цей час побачив у її очах щось таке, від чого тенькнуло в серці. І пальці ледь чутно відповіли на потиск. Чи, може, здалось?..
– А я думаю, – долинув крізь образи минулого голос Андрія, – це не головне. Ну, чому ж тоді бабу на Січ не пускають? Щось воно є!
– Так