А козаки, доволі погулявши на околицях Сорок та Оргієва, рушили до столиці господаря Волощини – міста Ясси.
Ясси завмерли. Городяни, покидаючи напризволяще роками нажите добро, тікали світ заочі. Рятували життя серед безмежних лісів Буковини, переховувалися, мов дикі звірі, у карпатських передгір'ях.
У палаці господаря Томша піднявся справжній переполох. Поширилися страшні чутки, що козаки під самими міськими мурами захопили сторожу господаря – сотню гайдуків замкової гвардії. У надвірної челяді стигла в жилах кров, коли вони чули подробиці страшної страти гвардійців. Козаки нібито замордували їх, розлютившись, що між ними немає господаря.
Сам Томша, зблідлий від переляку, бігав кімнатами одягнутий в оторочений горностаями кунтуш і нижню білизну. Верескливим голосом гукав на челядь:
– Коней, боягузи! О Матір Божа, сідлайте коней! – дзвеніли під розмальованою стелею тремтячі слова. – Я негайно вирушаю до султана… до султана!
Через годину валка змилених коней уже мчала, цокотіла підковами по бруківках осиротілої столиці. Швидко набираючи рисі, повернула до східних воріт і, вирвавшись на простір, почвалала під крило могутнього сюзерена. Томша, поставлений на престол повелінням султана, мчав шукати захисту в свого володаря.
А ближче до вечора Бородавка став табором, підійшовши впритул до міста. І хоча залоги в Яссах майже не залишилося, він відкинув думку про штурм. Причиною тому стали чергові посли Ходкевича. Вони нарешті доповіли, що королівське військо переправилося через Дністер і почало займати позиції, маючи в тилу Хотинський замок.
Сонце сховалося за мурами Ясс, коли козаки, добре повечерявши, покотом розляглися навколо вогнищ. Слухали кобзарів і ліниво перемовлялися.
Переяславський курінь не був винятком. На возах і під возами, на копицях запашного сіна, на овечих кожухах і просто на землі лежали запорожці, даючи натрудженому за день тілу жаданий відпочинок. Байдуже позирали на двох танцюристів, які, затявшись, били присяди навколо кабиці. Не звертаючи уваги на струмки поту, що збігали обличчям, хизувались один перед одним у шаленому ритмі гопака.
Горбоніс із посмішкою на вустах спостерігав за танцюристами. Один із них, звичайно, Кульбаба, усе ще гатив срібними підковами, збиваючи із землі куряву, тоді як другий, низькорослий сухорлявий Товкач, махнув рукою і впав на землю біля гурту глядачів.
– А на біса… Не годен! – задихаючись, кинув він і заходився витирати шапкою спітніле обличчя.
– Слабак! – вигукнув Андрій і пішов у присядах виписувати чергове коло навколо кабиці. Майстерно витанцьовував у такт веселим переливам сопілки.
– У нашого малого шило нижче