– А мені було б приємно бачити, як усе змінюється, – мовила Фанні.
– Так, вас до цього привчили; а в моєму вихованні не було подібних уроків – окрім одного-єдиного, яким я маю завдячувати аж ніяк не найдорожчій для мене особі; саме тоді я переконалася, що поступові зміни – це справжнє лихо. Три роки тому адмірал, мій вельмишановний дядечко, купив котедж у Твікенхемі, щоб ми всі могли там провести літо; і ми з тітонькою були дуже раді туди поїхати, але, хоч будинок здавався надзвичайно милим, ми невдовзі зрозуміли, що він потребує певних покращень; і три місяці ми жили в суцільному безладі, на жодну стежку в саду неможливо було ступити, на жодній лаві посидіти; ні, я б хотіла, щоб у моєму домі все було обладнано як належить – алеї, квітники, лави в саду, – але все має робитися без моєї участі.
Едмундові було прикро чути, як міс Кроуфорд, до якої він відчував дедалі більшу прихильність, так нечемно говорить про свого дядечка. Це розходилося з його уявленнями про порядність, і він мовчав, поки її сміх та жваві розмови на деякий час не відволікли його від цих міркувань.
– Містер Бертрам, – мовила вона, – я нарешті дочекалася звістки про свою арфу. Тепер я знаю, що вона в Нортгемптоні, у повній безпеці; і там вона, звісно, була всі десять днів, попри урочисті запевнення в протилежному.
Едмунд висловив свої вітання і був трохи здивований.
– Річ у тім, що ми занадто прямо вдалися до пошуків; і посилали служника, і самі їздили – це ж менш ніж за сімдесят миль від Лондона, – але сьогодні вранці дізналися про це належним чином: арфу побачив один фермер – і сказав мірошникові, а мірошник – м'ясникові, а зять м'ясника обмовився про це в крамниці.
– Я дуже радий, що ви зрештою так чи інакше її знайшли; і, сподіваюся, тепер отримаєте її без жодних непорозумінь.
– її мали б надіслати завтра. Але як, на вашу думку, її привезти? Не у фурі чи на возі, – о ні! У селищі неможливо найняти щось подібне. Я могла б так само питати про носіїв або тачку.
– Мабуть, під час пізньої косовиці було важко найняти візника?
– Мене вразило те, що це викликало обурення! Я гадала, що в селі не може бракувати коней чи возів, тому звеліла служниці з кимось домовитись; оскільки з вікна моєї гардеробної я бачу одне сільське подвір'я, а прогулюючись алеєю, неодмінно минаю інше, я вирішила, що досить лише попросити – і мені радо підуть назустріч; і майже шкодувала, що не можу надати таку можливість усім бажаючим. Уявіть собі, як я була здивована, коли почула, що моє прохання нерозумне й неможливе, що я скривдила ним усіх фермерів, усіх робітників, навіть саме сіно у всій парафії! А щодо управителя доктора Гранта, тепер я відчуваю, що від нього краще триматися подалі; і мій зять, найдобріший із людей, також чогось набундючився, коли дізнався, що я надумала.
– Звичайно,