Загублена історія втраченої держави. Данило Яневський

треба акцентувати увагу на тому, що, власне, Основного закону як єдиного цілісного документа Габсбурзька монархія не знала. Як показав М. Никифорак, поняття «Конституція» в даному випадку означали п’ять конституційних законів: «Про імперське представництво», «Про загальні права громадян», «Про влаштування імперського суду», «Про судову владу», «Про урядово-виконавчу владу». Конституція 1867 р. «широко задекларувала загальні демократичні права громадян імперії: рівність перед законом, недоторканість приватної власності, свободу совісті, слова, друку, зборів, створення політичних та громадських обєднань, право на освіту, на вільний вибір професії, право на захист особистої свободи (ув’язнення особи дозволялося тільки на підставі судового вироку). Конституція визнала рівноправність усіх народів держави, їх непорушне право зберігати і розвивати свою мову».[41]

      Сукупність цих та інших фактів й обставин дозволила М. Никифораку сформувати цілком слушні, на наш погляд, висновки: «Австрія забезпечила на Буковині помітний прогрес у всіх сферах крайового життя. Із глухого турецько-молдавського середньовіччя край поступово піднявся до рівня новітнього суспільства, поєднавши до того ж в собі риси східної й західної цивілізацій»; «у 1774—1918 рр. Буковина єдиний раз за всю історію була цілісною політико-адміністративною одиницею»; «революція 1849 р. поклала початок пробудженню національної свідомості так званих «неісторичних», «недержавних» народів Австрії, до яких відносили також українців Буковини».[42]

      Після початку Першої світової війни, власне 17 серпня 1916 р., Росія, Франція, Італія та Румунія домовилися про розділ Буковини за етнічною ознакою між Росією та Румунією: сторони «обґрунтували» свої претензії міжнародно визнаними угодами, «історичним правом» та «правом крові».[43]

      «Етнографічні «українські» землі» у складі Угорського королівства

      Закарпаття

      Після смерті київського князя Володимира Великого Закарпаття перейшло під владу угорських королів, які на початку XI ст. носили титул «князя русинів». Як показав Б. Ринажевський, Закарпаття, перебуваючи впродовж майже 900 років у складі Угорщини, у правовому відношенні не мало навіть статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці. В останні дні Світової війни, 31 жовтня 1918 р., створена у Будапешті Угорська національна рада проголосила на її території незалежну народну республіку. 21 грудня 1918 р. її уряд ухвалив «Закон про Руську Країну» (а не «Україну», як вважає Б. Ринажевський), який «вперше визначив державно-правовий статус Закарпаття» та «обіцяв закарпатцям самоврядування у справах адміністрації, освіти, релігії й мови, однак він не вносив змін у політичне становище», адже – «жодними параграфами не зумовлювалися політичні права населення краю, свобода слова, організацій тощо». На підставі цього закону вперше в столітній історії цієї землі було обрано її законодавчий орган – Сейм у складі 36 депутатів та сформовано