Загублена історія втраченої держави. Данило Яневський

не розійшлася в масах, – переконував Є. Чикаленка за рік перед тим П. Стебницький, – треба втягти в свої інтереси крайову інтелігенцію, навіть чужу і зденаціоналізовану, і це можна зробити на питаннях широкого краєвого інтереса, як земське і городське самоврядування. Треба держатись драгоманівськоїтактики. Це одинокий шлях для підготовки націоналізації інтелігентського шару, для зміцнення місцевих і краєвих сил, для поєднання південно-російської людності (підкреслено нами. – Д.Я.) на ґрунті своїх окремих інтересів, економічних попереду всього, а тоді і всяких інших. При цій умові націоналізація краю наступе сама собою, непомітно, без спеціальних заходів».[53]

      Тобто один з провідних теоретиків Товариства українських поступовців/Української партії соціалістів-федералістів (ТУП/УПСФ) ще 1908 р. сформулював концепцію територіального «націоналізму», оскільки для «націоналізму» на ґрунті національному передумов не було – бо ж не було нації, а була хіба що південно-російська людність!

      Так – саме людність, а не нація. Такий висновок підтверджується десятками свідоцтв сучасників. Наведемо лише одне. Слово – Миколі Галагану, який залишив нам у спадок таку, майже пасторальну картину сільської України кінця XIX ст.:

      – в його селі (Требухів Чернігівської губернії) зберігалася пам’ять про полковий устрій України;

      – губерніальна реформа принесла багато незручностей, оскільки зруйнувала існуючі економічні та культурні зв’язки (у даному випадку – із Києвом);

      – село розділялося на т. зв. «кутки»: «це були, очевидно, стародавні роди»;

      – модерні шляхи комунікації були відсутні, користувалися кіньми або волами;

      – «люди точно додержувались стародавніх українських звичаїв і справно виконували, поруч з церковно-релігійними, також і давні поганські обряди і ритуали»;

      – «спомини про чумаків і чумакування були ще зовсім свіжі»;

      – від усіх хвороб лікувались «знаменитою лежанкою»;

      – «на жидів я звик дивитись, не як на «чужих», а як на всіх інших, що були «свої люди»;

      – «класичні науки стояли тоді, видно, доволі високо, бо мій дід їх добре пам’ятав, легко цитував довгі уривки з Овідія, Цезаря, Ксенофонта»;

      – ще до школи діти добре орієнтувалися в астрономії, орнітології, іхтіології, мікології;

      – «родинна, інтимна мова була українська з місцевими діалектичними особливостями»;

      – «почуття окремішності своєї від «кацапів» було у наших священиків зовсім ясне й виразне»;

      – «селянські розрухи… були спричинені генеральним межуванням»;

      – «руські» були чужі люди, якісь зайди вроді «руського лавочника»; до них ставились «не тільки з великою обережністю, але й з повним недовір’ям, бо він “обдурить”»;

      – «балакали вони (росіяни, великороси. – Д.Я.) надзвичайно смішно»;

      – «душа української дитини була скалічена», оскільки їм «ніхто

Скачать книгу