Результатом більш ніж столітніх уніфікаційних зусиль стало тотальне відчуження населення від влади. Ось лише одна компетентна точка зору. Лідер великого промислового капіталу Півдня Росії, член Державної Ради М.Ф. фон Дітмар виступаючи на її засіданні 6 (19) травня 1914 р. констатував: «у нас система самоуправління… недобудована, вона, можна сказати, без ніг і без фундаменту. Вона має губернські й повітові земські установи, але широкі прошарки населення в ній не задіяні». «Внаслідок цього, – підсумовують сучасні дослідники О. Реєнт та О. Сердюк, – інтереси переважної більшості сільського населення, яке проживало «в глибинці», практично не задовольнялися в таких важливих сферах життя, як освіта, культура та медичне обслуговування. Відсутність реального реформування в системі управління посилювала нігілістичне ставлення до будь-яких заходів влади у суспільно-політичному й соціально-економічному житті».[22]
«Етнографічні «українські» землі» у складі Австро-Угорської імперії
Галичина
Розтин державного польського тіла поміж Росією, Австро-Угорщиною та Пруссією наприкінці XVIII ст., який, за влучним висловом Н. Дейвіса, був, «безперечно одним з найганебніших актів політики великих держав у XVIII ст.»[23], мав своїм наслідком розділення русинів по лінії державного кордону між імперіями Габсбургів та Романових. Правові системи цих держав, як справедливо зауважив В. Єрмолаєв, мали різне походження і мали більше якісних відмінностей, ніж формальних тотожностей.[24]
«Частка здобичі від першого поділу Польщі була названа за колишнім руським Галицько-Володимирським князівством «Королівство Галичини і Лондомерії» із столицею у Львові, яке сягало від східних кордонів Сілезії по річку Буг, із польським населенням на Заході і русинським – на Сході…»[25]. Даний пасаж лише констатує невідрубаний історичний факт – Галичина як така складається принаймні з двох частин – Східної, заселеної з давніх-давен русинами, – тепер це Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області України. Інша Галичина – Західна, яку складають Жешувське та більша частина Краківського воєводств Польської Республіки; тут чисельна перевага завжди була на польському боці.
Ця очевидна для будь-якого дослідника констатація, тим не менше, не є самозрозумілою для сучасних українських дослідників. Ось, наприклад, характерний пасаж: «Галичина – це споконвічна українська земля. УIX cт. Галичина повністю входила до складу Київської держави і становила її західну околицю. В XII—XIV ст. ці землі входили до складу Галицького, а згодом Галицько-Волинського князівства. Скориставшись ослабленням військової могутності руських (підкреслено нами. – Д.Я.) земель в результаті їх феодального роздроблення, Польща у 1349 р. загарбала Галичину і володіла нею до 1772 р.»[26]. Як бачимо, ця група дослідників уникає прямої відповіді на пряме запитання: хто,