Михайлик пішов у палац.
– Меш мені служити? – спитав Дундулюк.
– Так, я люблю роботу.
– То слухай сюди. На півночі й на півдні видно дві гори. Візьми мотуззя, обв'яжи їх і перетягни – одну на схід, а другу на захід. Іди!
Хлопець узяв мотуззя і пішов до гори. Обмотав її з бідою і почав тягти. А як звечоріло, пішов до Калинки і розповів їй про свої муки.
– Я зараз прийду, – сказала Калинка.
Вийшла надвір, свиснула, і вмить збіглася Дундулюкова бранджа, яка її любила.
– Чого тобі, Калинко?
– Запряжіться й перетягніть гору з півночі на схід, а ту, що на півдні, – на захід. Але так, аби ніхто не чув.
Бранджа котячим кроком побігла до гори і, як оком кліпнути, перетягла на схід. І з другою горою зробила так, як було наказано.
Уранці Михайлик сказав своєму панові:
– Я виконав твій розказ.
– О-о, ти є моцний леґінь! – похвалив Дундулюк. – Тепер маєш висадити східну гору на західну. Йди!
Михайлик цілий день ходив попід гору, підкладав плече, моцувався, але вона дивилася на нього, як на мухарицю. Увечері пішов до Калинки і поскаржився на свою бідну долю.
– Я зараз прийду, – мовила вона. Вийшла надвір і тихенько свиснула. Дундулюкова бранджа знову збіглася довкола:
– Чого тобі, Калинко?
– Тепер висадіть східну гору на західну.
Коли розвиднялося, перед палацом виросла висока гора, що заслонила усе небо.
Михайлик став перед Дундулюком:
– Я виконав твій розказ.
Але пан розсердився:
– Ти, лайдаку, зробив так, аби в моїм палаці не було вдень світла? Ади, як темно через оту гору. Маєш зараз піти за межу тридев'ятого царства і украсти місяць. Покладеш його на гору, аби мені в палаці було видно. Як не вкрадеш – ліпше не вертайся.
Пішов Михайлик до своєї жінки і розповів, що хоче Дундулюк. А вона зітхнула:
– Не роби таке, бо люди вб'ють того, хто спробує лишити їх у темряві.
– А що маємо діяти?
– Треба тікати з цього царства.
Калинка взяла Михайлика за руку, і вийшли надвір. Але коли виходили, одна її сльоза упала в хаті, а друга – в сінях, третя – на порозі. Калинка перекинулася у горлицю й сказала:
– Обніми мене.
Він обняв її, і полетіли.
Вранці Дундулюк дивиться, а на горі місяця не видно. Він дуже розсердився. Покликав доньок і сказав:
– Приведіть мені сюди жінку того хлопа.
Доньки пішли до хатки й постукали в шибку:
– Ей, ти, ніхтолице, ходи до тата на відповідь.
Сльоза, що впала в хаті, відказала:
– У мене болить голова, прийду завтра.
Доньки передали Дундулюкові ці слова.
– Най буде і завтра, – погодився він.
Другого дня доньки знову постукали у шибку:
– Ходи, ніхтолице, бо тато вже сердиті.
Сльоза, що впала в сінях, відізвалася:
– У мене болить нога, прийду завтра.
Доньки переказали Дундулюкові й це. Він погодився:
– Зачекаємо…
І