– Списи? – теж пошепки запитав Байда.
– Принесли. Розбирайте!
Гирич запропонував, за його власним винаходом, імітувати торохкалом у порожній бочці кулемет.
– Що це тобі – маневри? – сказав Байда, побачивши в цьому несерйозне ставлення до такої важливої справи. – Можуть так торохнути, що й ноги витягнеш.
– Треба, треба, – настоював Гирич. – Доки розкумекають – злякаються, а тут зразу в штики. Інакше, що ти зробиш з п'ятьма гвинтівками?
Зброї, звичайно, було мало. Це добре розумів Байда. Доводиться розраховувати більше на раптовість наскоку і на списи. Гирич вирішив, що переконав Байду, і вже розповідав про механізм свого «кулемета».
Тим часом прийшли майже всі, хто погодився взяти участь у цій ризикованій операції. Можна було б уже вирушати, але Ілько, посланий наглядати за зборами німецької команди, і досі не повернувся. Збиті докупи люди, чоловік тридцять, простоявши на ногах більше години, почали нервуватись:
– Може, він там у коника грає?
– Знайшов на кого звіритись! – говорили по кутках. – Ану нехай збігає хтось інший.
Затримка починала вже нервувати й Байду, але, ображений за сина, він гостро відказав:
– Значить, якась причина на те є. Що ж, Ілько без голови? По Климовій стежці хлопець іде.
У хаті запанувала важка тиша: не таким був Клим, але і в багатьох присутніх були свої діти, і вони розуміли Гордія. Нарешті під вікнами почулися кроки.
– Біжить хтось.
– Ото він і біжить, а ви – в коника…
Захеканий Ілько вскочив до лазні і ще з порога гукнув:
– Збираються запрягати!
– Багато? – запитало разом кілька голосів.
– Шість возів і дві тачанки, а солдатів налічив у дворі чоловік тридцять.
– Я на себе двох беру, – сказав Власов.
Хтось крякнув, хтось зітхнув, а один сказав:
– Навкулачки то я б і трьох викликав, а з цією штрикачкою проти кулемета…
– А кулемети в чохлах?
– Познімали, – сказав Ілько.
– Не бачив, на якому возі набої, гвинтівки? – спитав Байда.
– Усі вози були вже ув'язані.
– Ну то будемо рушати!
– А мені що робити? – спитав Ілько, на якого навіть списа не вистачило.
– Будеш за розвідника. Виходьте, та не всі зразу. Грицю, веди частину через Бабачку, а ти, Власов, своїх поза шахтою.
– Чекайте, – сказав Гриць Духота, – а що, коли вони поїдуть не на Мандриківку, а на Оленівку?
– Здрастуйте! Чому це тобі в голову таке прийшло?
– Туди шлях кращий.
Від Калинівки найближча залізнична станція була Мандриківка, але дорога пролягала через яр. До Оленівки справді була краща дорога, але ж туди далі аж на п'ять верст. Із селища до цих станцій вели різні дороги.
– Що