Він пошарив по кишенях і дістав засмальцьований клапоть газети «Донецкий пролетарий».
– Чув, скільки їх напосіло на совєцьку власть?
Скоро біля них зібрався невеличкий гурт. Діти задирали на нього голови, як на терикон, жінки, склавши руки під сухими грудьми, прислухалися здаля. На прогнилих дошках даху сидів кіт і, не спускаючи очей з заклопотаної синиці, грівся під блідим промінням осіннього сонця.
Лягавий
У хаті було темно. Гасові лампи давно вийшли із вжитку, а маленький каганець ледь освітлював понівечені ревматизмом пальці та сухе Харитине обличчя, схилене над шитвом.
– Перестань бренькати. Краще б послухав, що батько говорить.
Ілько повернув голову, зневажливо скривив губи і знову забренькав на балалайці:
Я на бочці сиджу —
Ходить збоку качка,
Мій муж більшовик,
А я гайдамачка…
– Краще б у книжку заглянув.
– А раніше? От у Митька Куцого є книжка – про розбійника Чуркіна, ото книжка!
Харита звела на сина стомлені очі:
– Він таки доведе тебе до ума.
– А вам що?
Гордій Байда тільки зирнув на сина – і той знітився.
– А чого ж вони в'язнуть зі своїми книжками? Он Маруська дочиталася, що вже дьогтем ворота вимазали. Тепер уже мовчить, а то: «Що таке експлуатація, знаєш?» Думає, тільки вона й знає. Політичеська яка стала. А ми й без політики укоцали німця. У Гараська тепер хіба ж такий годинник – на п'ятнадцять каменів.
Гордій Байда смоктав цигарку. Від Ількових слів він одкрив рот, і засмалений недокурок із газетного паперу повис на губі.
– Кого?
– Німця.
Байда притишив голос:
– Якого німця! Не базікай.
– Не вірите? Спитайте в Гараська. Того, що з варти щез. Аж у шурфі опинився!
Полювання на німецьких окупантів по всій Україні було на той час явище поширене. Трупи знаходили в полі, на вулиці, на стійках, а то й на цвинтарі. На Калинівській рудні останній випадок трапився тиждень тому. Поставлений на варту біля динамітного складу солдат на ранок зник безслідно. Винних, звичайно, не знайшли, і постраждали за це двоє випадкових шахтарів, що вранці на тому місці зупинилися запалити цигарки. Гордій Байда догадувався, хто приклав рук до цієї ризикованої справи: Семен Сухий якось натякнув, що добули одну рушницю, і тому на Ількове зухвальство він тільки посміхнувся:
– Ой глядіть, хлопці, кому змелеться, а вам скрутиться, як будете отак базікати!
Збентежений Ілько змовк і знову забренькав на балалайці.
– А мені ото, хоч і другої вони віри, а шкода. – Харита заморгала віями.
– Все одно колись доведеться їх бити. Думаєш, сюди нашого брата, пролетаря, прислали? Аякже! Щоб на революцію захворів? Може, один-два такі, як ото трус робили, а решта все: о-о! – І для ілюстрації Байда стиснув кулак. – Як не буржуй, так куркуль. Ану замовкни, Ільку.
У