– А взяти не можуть, – продовжував Байда, вищий за всіх на цілу голову. – Не можуть, в народі сила прокинулась. Усі заводи вийшли битися з гідрою контрреволюції.
– Ото й нам би треба.
– Звісно, під лежачий камінь і вода не біжить.
Із грудей у шахтарів з шумом виривається зітхання.
– Якби в нас менше було шкурників. А то як що – «мовчи та лиш». Максим Мостовий уже казав: «Морочать вас вариводи, а ви й вуха розвісили».
– Бо Мостовий правильну лінію веде – більшовицьку! Я там у тюрмі наслухався, надивився: меншовикові де тепло, там і він. На язик широкий, а як до діла, так і хвіст набік. Точнісінько, як наш Пантелеймон Петрович. А ще були там, що за землю й волю. Есери називаються. Все їм ставок та млинок сниться, а об робочого бояться руки закаляти. А що вже на більшовиків сичать, так більше нікуди. Ні, правильнішої за більшовицьку партію нема – до біса панів! Заводи робітникам, землю селянам, а хто не робить, той не їсть! Погана, скажете, програма?
Крізь туге коло продерся Семен Сухий і довго тиснув Байді руку:
– Отак би й давно, Гордію. Найматись прийшов?
– Хіба такого приймуть! – сказав шахтар, із захопленням дивлячись на Байду. – Вони бояться більшовиків, як вогню.
Від цих слів Байда враз виріс у власних очах і вже з погордою сказав:
– Стану я їх, буржуїв, просити. Прийдуть більшовики – роботи усім тоді вистачить!
Від контори котився Задоя. Гордій Байда вийшов із кола.
– Ти ж навідуйся до нас, – говорили шахтарі. – Може, дещо почуєш. Правда – вона як джерельна вода.
– Ой, каламутять її попсуї! Був один такий у тюрмі.
Вийшовши з двору, він звернув у степ. На сході в червоних шматках роздертої китайки вставав ранок. Тепер Байда ступав уже твердо й упевнено. Він відчував, що в його житті от зараз трапилась якась зміна. До цього часу він був просто собі звичайний, хіба що з волячою силою, вибійник, а зараз уже на нього, на Гордія Байду, звіряються люди, просять поради.
Він розправив завжди похилі плечі і, може вперше, випростався на весь свій зріст. Гаряча кров заструмила по жилах.
– Байда ще покаже вам! – погрозив він кулаком, обернувшись до контори. – Пам'ятатимете Байдів!
На скошених нивах жовтіла прошита срібним павутинням стерня і ніжно хрускала під важкими підошвами постолів. По черствих обніжках у сухому бадиллі шарудів вогкий вітер. Де-не-де, розплескані дощами, сиротливо чорніли покинуті копи. Господар їх, скосивши ниву, узявся, мабуть, за рушницю і, може, десь стоїть зараз на кордонах Радянської Росії або пробивається в приволзьких пісках на Царицин, а може, і в Сілезьких руднях копає для німців вугілля. Сухими струпами на степу сиділи селянські шахти-вертушки, заростаючи вже бур'яном. Чорним мереживом проносилось над степом гайвороння, а в небі тяглися ключі журавлів у вирш.
Гордій Байда поминув збойку й попростував до шахти, що обгорілим пеньком