– А в тюрмі були такі завбільшки, як і ти. Теж революцію робили. Ваня такий був. Що ж він утнув з гайдамаками? Розвішали вони універсал їхній, як маніфест ніби, що тепер, мовляв, наша Україна самостійна. Ваня і подописував на цих афішах: «Від Києва до Берліна самостійна Україна!» І тобі пора за розум братися.
– А в нас своя партія, – задерикувато сказав Ілько.
– Он як, ціла партія? І багато ж вас у партії?
– Хоч і небагато, зате варта і та боїться нас.
– Кого це – «нас»?
– Гараська, Митька Куцого і… мене. Нехай тільки тронуть.
– Що, Митько Куций уже повернувся?
– Давно. Усі пальці в перснях, а годинник який! І дні, і місяці показує.
– А варта не чіпає?
– Нехай тільки спробує зачепити, так наша партія їй покаже. У Митька шпалер хіба ж такий!
– Попався б він Климові. Барахольник. А що тут про Клима говорять?
Ілько зневажливо махнув рукою:
– Комісаром, кажуть, у армії наставили. Хто тільки що візьме – зразу розстрілює. Псих!
– Зате ти, дурню, розумний. Щоб ти мені про цих лоботрясів більше не згадував. А то я всю твою партію як спіймаю за вуха, так не те що шпалери, а й штани погубите.
Ілько розтяг зневажливо губи й пішов з хати.
– Що з цього хлопця вийде? – похитала Харита головою. – Самогон уже почав дудлити.
– Хуліган вийде, як не схаменеться, архимник, от що!
– У інших діти – серце радіє. Кажу: «Чого ти їх цураєшся? Хоч би й Василь Моренко – гарний хлопець. Чого ти злигався з цими антихристами?» – «Ті, – каже, – більше до комунії хилять, а я другої партії». Що це за партія така? Один ракло, а другий босявка. Ото тільки й знають бешкетувати та собак дражнити.
– Яка там партія! – роздратовано відказав Байда. – Босота, а не партія. Партія комуністичеська – ото партія.
Того ж вечора до маленької Байдиної землянки завітали Семен Сухий і Гирич. Їхня настороженість і стурбовані погляди на хатину, в якій сиділа принишкла Харита, здивували Байду.
– Що це ви як на жаринах сидите?
– Тепер і товаришеві своєму не віриш, – пояснив Гирич. – Ілька вашого вдома немає?
Байду це запитання гостро штрикнуло в саме серце. Він аж пересмикнувся увесь:
– Десь вештається. Та воно ще дурне, вигадали тут якусь партію з Гараськом.
– Через таких дурних у нас уже немало запроторили в Берестя.
– А то й у Сілезькі рудні, – додав Семен Сухий. Він був усе такий же спокійний, врівноважений