На всі непоставлені запитання В. Винниченко дав відповідь у своєму листі: «Катерино! Мені соромно. Я не кохаю тебе; не кохаю так, як можу і хочу: не дріжить моє серце радістю на твою посмішку, не стискується холодом од сумного твого погляду, не живе тобою. Будьмо ж чесні і самолюбиві, – наші теперішні відносини образливі для нас. Мені дуже соромно. Я хочу бути чесним перед собою і людьми. Мені соромно, що наші відносини фальшиві, маленькі, дрібні; мені соромно за моє чахле чуття. (Тільки що була ти і, розсердившись, пішла. Я справді хотів іти з хати, мені треба було до десятої години вже вийти з дому, але ти хотіла бути ображеною і не хотіла вірити. Ну, та це не так важно.)
І не того мені сором, що я нечесно відношусь до Євгена, а того, що не можу прийти до тебе і сказати: «Я люблю тебе.
Покинь Євгена і живи зо мною». Я чую, що се була б брехня, і досадно й соромно, і за тебе соромно. Соромно, що ти така, як і инчі, не маючи чуття всередині, зверху не цураєшся знаків, що бувають тільки при коханню. Досадно, що ти так байдуже, так легкодухо прийняла все це і не одпихнула мене з гнівом, не кинула мені в лице палкого слова і не очистила мене своїм запалом.
Досадно, що ти все це дозволила із одної тільки цікавості! Навіть «кров’ю» оправдать тебе не можна. І мені весь час було тяжко, і досадно, що ми брешемо. Я не розумів, для чого. А коли зрозумів, коли побачив, що ми тільки хочемо любити, хочемо, щоб нас любили, тоді досада моя пройшла і мені стало жаль нас, стало обідно за себе, стало соромно своєї брехні.
Я хочу бути чесним, чистим, Катерино, я хочу сміливо і гордо дивитися сам собі в очі. Прости мене і забудь це все. Будемо, як перше, товаришами нижчої форми. Але щирими, справжніми, не формальними товаришами! Правда, лучче було б, якби ти не «цікавилась»; не того лучче, що всього цього не було б, а того, що я не знав би про тебе того, що знав. Але, може, воно й краще. Може, через це ми будемо щирішими «нижчими» товаришами.
Ти не сердишся на мене? Не сердься, Катерино. Володимир».
Мабуть, ця жінка розуміла його складний характер, оскільки ще деякий час продовжувала листуватися з ним, усвідомлюючи при цьому неможливість бути разом, відсутність кохання з боку Володимира. Але життя взяло своє, і колись важливе, як повітря, листування поступово зійшло нанівець. І все ж таки ця сумна історія була історією кохання, яке, навіть не маючи відповіді, все ж залишилося великим почуттям.
Тепер повернемося до суспільно-політичної діяльності Винниченка. Нова емігрантська смуга тривала в житті В. Винниченка дуже довго – з жовтня 1907-го до травня 1914 року.
Галицькі соціал-демократи радо зустріли В. Винниченка у Львові. Його там уже добре знали як талановитого письменника й енергійного партійця. Тиждень перебування у Львові загалом був наповнений численними зустрічами. Зокрема, як згадував товариш Винниченка по партії, з яким той приїхав до Львова, А. Жук, «відбулися у нас спільні наради з галицькими товаришами в УСДРП в особах В. Левинського і Л. Ганкевича, і