Винниченко навів у творі класичний любовний трикутник. От якби Ількові – Андрієву рішучість і волю, а Андрію – Ількову красу! Мотря навіть, сміючись, говорить: «Якби можна при двох вийти!» Але, в остаточному підсумку, обирає-таки Андрія.
В оповіданні «Сила і краса» вже можна побачити основу майбутніх Винниченкових парадоксів. Уже тут з’являється думка про відносність, умовність будь-яких моральних табу, нав’язаних людині суспільством. В. Винниченко зухвало заперечував пуританську регламентованість життя. І хоч був у цьому його азарті і якийсь ризикований розмах, він одним із перших починав по-іншому розуміти культ насолоди життям. Радість життя, його повнота і яскравість – понад усе! У «Силі й красі» ця філософія лише зароджувалася. Більш конкретно Винниченко формулюватиме її згодом – у своїх п’єсах і романах, написаних у 1907—1912 роках.
«Сила і краса» приносить Винниченкові заслужене визнання. М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко у відгуках на це оповідання суголосно відзначили, що в українській літературі зазвучав новий, несхожий на інші, голос.
Заборона на проживання в місті Києві стала однією з причин, через яку В. Винниченко переїжджає на Полтавщину, де починає працювати репетитором у родині місцевих поміщиків. Тут він продовжує вивчати життя народу, веде політичну агітацію.
На Полтавщині у той час було неспокійно: селяни доволі часто бунтували. Винниченко не міг залишатися осторонь, і навіть коли восени йому довелося піти на військову службу, він, однак, не покинув пропагандистської роботи.
На військову службу він потрапив унаслідок того, що його виключили з університету. У свідоцтві, яке він отримав, було зазначено: «В счет прохождения университетского курса имеет три зачтенных полугодия (1—3 семестры).
Но так как он не выслушал полного курса, не удостоен ученой степени или звания, то на него не распространяются права и преимущества, представленные лицам, окончившим курс университетского учения с ученой степенью или званием». Саме відстрочка від військової служби була тією перевагою, яку втратив молодий Винниченко через виключення з вищого навчального закладу, тому він обов’язково підпадав під осінній призов до армії. Призивали його не солдатом, а «вільноозначеним». Для таких людей, які мали повну середню освіту, були певні послаблення, але Володимирові Винниченку, як людині, що була звинувачена в протиурядовій діяльності, в армійській частині приділяли особливу увагу, щоб невгамовний бунтар не почав проводити агітаційну роботу серед солдат. Проте Винниченко кожного вечора переодягався в цивільне і залишав казарму свого п’ятого саперного батальйону, поспішаючи на зустріч з робітничою молоддю – саме щоб агітувати! Цілком зрозуміло, що займатися агітацією у власній казармі було б необачно.
Володимир розумів, що