Треба розмірювати знову. Але як розмірювати знову, коли, скажімо, Узуньян такий тонюнький, а Охріменко такий товстий? Як дотримати принцип справедливості? Одначе Руденко, взявши тоненьку мотузочку (заборонену річ! бо на ній можна повіситись!), змобілізував того самого інженера, що збудував цю тюрму, і звелів йому обчислити, яка мусить бути завдовжки мірка, коли попід стіною сидить вже не тринадцятеро, а чотирнадцятеро, тоді нав'язав на тій мотузочці з поміччю інженера вузлик і заходився перемірювати стіну. Нарешті переміряв, застосувавши цілковиту «зрівнялівку», бо, щоб так скоро врахувати й обчислити всі відхилення від норми (відхилення на товстих і тонких), забракло йому й самому інженерові знань найвищої математики. Діставши кожен свою «межу», почали укладатися. Але укладання якраз і вперлося в непереборимі труднощі – теорія не сходилася з практикою: як укластися на території, на якій не можна укластися? Скажімо, коли найменша людина має все-таки 40 сантиметрів у плечах, то як їй укластися на 25? Це раз. А вдруге – коли камера має всього 2 метри ширини, то як укластися двома рядами насупроти так, щоб пальці ніг і п'яти кожного не торкалися обличчя свого «візаві»? Особливо погано доводилося тим, у кого «візаві» був довготелесий. Найкраще б лягти всім на спину, а ноги поставити кроквами і так спати, але як лягти на спину, коли тяжко лягти навіть боком?.. Одне слово, почалися суперечки, сварка, дедалі гарячіша. Хтось пропонував лягти «валетом в йолочку», хтось пропонував «валет в замок»… При тій нагоді Андрій узнав, що існують способи спання системи «валет в ялинку» та «валет в замок». Але навіть ці досконалі в'язничні винаходи тут було тяжко застосувати. Сварка розпалювалась. Вже хтось когось обіклав «по-професорськи» й «по-моряцьки»… Все загрожувало обернутися в побоєвище, бо цієї проклятої проблеми не можна розв'язати. І тут раптом відчинилася «кормушка» й просунулася голова наглядача:
– Що за шум?
Шарварок вщух. Тиша. А тоді жалібний голос:
– Не можемо влягтися, гражданін отдєльонний! Тіс-но-о… – це Прокуда.
Наглядач закрив «кормушку», а тоді відчинив двері й став на порозі, за ним стояв ще один наглядач.
– Встати!
Всі встали. Лишився лежати тільки Ягельський.
– Вишикуватись попід стінами!
Вишикувались.
– Ану, рівняйсь!
Вирівнялись.
Щоб спати, треба бодай якось лягти. Попробуйте ж лягти, коли це виходить за межі можливого, коли на одне нормальне людське житлове місце приходить аж двадцять восьмеро!
Наглядач зайшов до камери, поторкав ногою Ягельського, а тоді пройшовся межи двома рядами в'язнів, рівняючи випнуті животи та коліна ногою, взутою в дебелий, кований чобіт. А потім одійшов до дверей і гримнув:
– Струнко!.. А тепер слухай мою команду та знай, що якщо хто потім заворушиться або загалдить – двадцять днів карцеру! Понятно? Отже, увага… Лягай!
Всі брикнули, як хто стояв, і нерухомо завмерли. Наглядач подивився, почекав хвилину,
