А слідчий вимагає – що ти робив?
Ні, не знає Аслан, що саме він робив і що взагалі мусив робити путній контрреволюціонер. Тоді слідчий лупить Аслана щосили по карку, добре лупить, і відправляє до камери:
– Йди й подумай.
Аслан думає. В камері. Ні, він не думає, він плаче, а товариші – веселі його земляки, одчайдушні штукарі й «контрреволюціонери» з ласки Божої – за нього думають, вони його повчають, рятуючи, що має робити затятий «враг народа», отже, що має робити Аслан, щоби слідчий його дуже не бив уже… Підучившись, радісний Аслан проситься на допит – сам проситься, щоб якось уже кінчати ту справу швидше, щоб уже раз, зажмуривши очі, перепливти через ту страшну Лету тяжкого іспиту до радісного берега забуття й спокою.
– Ну, надумав? – питає слідчий.
– Все надумав, товариш дорогий! Хочем признаватись…
– Давай. Та тільки не бреши, гляди.
– Ну, навіщо ж… все буде правда. Пиши – я, Аслан, контрреволюціонер і враг народа…
– Це вже я чув… – слідчий береться за прес-пап'є…
– Стрівай-стрівай! – злякано квапиться Аслан. – Стрівай, а то забуду, й тоді все, брат, пропало… Пиши: я робив повстання проти совєтської влади! Еге ж. Твої черевики швидко порвались? І твого начальника черевики теж швидко порвались?! І в робочого класу черевики дуже швидко порвались?! Ага?! Отож. То я їх чистив таким мазьом… знарошне таким мазьом, щоб швидко рвались. Контрреволюційним мазьом…
Слідчий – кулак з довбню, голова з горіх, вчорашній футболіст, ударно покликаний в «органи» (Карапетьян показує образно, який саме кулак, а яка голова в того футболіста-слідчого), – тріумфує. Аслан перевищує всі його сподівання. Він все те пише і переконується під впливом Асланової залізної логіки, що він напав на цілий скарб, на контрреволюційну, диверсійну організацію, яка може забезпечити йому блискучу кар'єру в «органах». Аслан розповідає, як-то він чистив геніально черевики пролетаріатові, як вони дерлися від отруйної мазі, як той пролетаріат лає совєтську владу, партію й самого Сталіна і хоче ту владу повалити, а все через одного чистія, фашиста й контрреволюціонера, Аслана… Аслан розповідає, а слідчий пише, аж-но піт йому виступає, сопе, прикусує язика й пише. Аслан кінчає свою розповідь клятвою, що він кається щиросердно й що більше не буде вже, і з полегкістю зітхає – нарешті йому дадуть спокій, напевно.
Але апетит приходить під час обіду. Після такого приголомшуючого Асланового самовикриття епопея його дивовижних блукань по найбезглуздіших контрреволюційних сферах тільки починається. Слідчий вирішив видавити з нього всю правду геть до краплі, «розоблачити ворога» до краю…
Після диверсії Аслан мусить признаватися в не менше геніальному шпигунстві. Причому щиросердні Асланові зізнання чергуються з такою ж щиросердною розгубленістю, коли Аслан сам не знає вже, що ж він робив далі. Тоді слідчий б'є Аслана й кидає в камеру, щоб «подумав». Аслан думає «при допомозі» своїх веселих земляків і друзів, опанованих психозою самовикриття в ім'я рятунку від