Сад Гетсиманський. Іван Багряний

навіть все це не в силі впоїти Андрієві довіру до Карапетьянових новел про дурного Аслана. Занадто-бо все безглуздо і занадто цинічно, до самозаперечення безглуздо й цинічно. І тільки аж геть згодом, у майбутньому, Андрієві судилося переконатися, що цей Карапетьян – геніальний новеліст на теми злободенні та що він стисло, але подиву гідно точно виклав у своїх «перських мелодіях» душу, суть, зерно всієї цієї епохи, і що Аслан – це трагічне, але ідеально точне уособлення багатьох – дуже багатьох! – нещасних, пущених на конвеєр безглуздої дійсності тут. Рівно як і слідчий в подачі Карапетьяновій – це теж точне уособлення всієї системи, до якої той слідчий належить, як її гвинтик. Але це Андрій збагнув згодом, тепер же Карапетьянові «перські мелодії» звучали, як фрагменти дивовижного, чадного сну або рефлексії звихненої пам'яті божевільного.

      Здавалося, що Карапетьян міг би розповідати свої «новели» безконечно, перевершуючи достославну, містичну Шехерезаду, причому зовсім нічого не вигадуючи, як він запевняв, лиш часом багатозначно й єхидно роблячи паузи там, де не слід було говорити. Ті паузи були незгірші за слова. Він їх робив, зітхнувши й попихкуючи головою чорта Мефісто, що в профіль так подібний до самого Карапетьяна.

      «Перські мелодії» перебила та й зовсім урвала вечеря. В певну хвилину всі нашорошились. Карапетьян замовк. Всі повернулися до дверей, слухаючи швидше шлунками, аніж вухами, й не так щось чуючи, як угадуючи стукіт «кормушок» по коридору, ба, по всій тюрмі, хоч і стояла ніби непрониклива тиша. Скоро дійсно відчинилась «кормушка» в їхніх дверях і повторилася така сама процедура, як і в обід. Тільки на цей раз наглядач дав у кожну миску буквально по одній столовій ложці каші і тим програма вичерпалася. Це була вечеря. Голодні шлунки тільки даремно були розхвильовані, спровоковані тією ложкою каші й увігнані в марні, розпачливі корчі, результатом чого було несамовите куріння тих, хто мав що курити. Хто не мав чого курити, конвульсійно шарпав кадиком, чекаючи «бичка» – «сорок», «двадцять» або «десять» від тих, хто курив.

      Ця вечеря була о 5-й годині. По вечері знову мили посуд. Це була третя й остання «оправка» за день, дана їм тюремною конституцією в числі інших прав та свобод. На цей раз ходили без Ягельського, бо в нього не вистачило вже не тільки сили, а й волі підтримати товаришам компанію та скористатись із таких розкошів, як прогулянка голяком по коридору. Ягельський лишився лежати в камері, поставивши сухі коліна кроквами й тяжко, астматично дихаючи, аж-но вчувався жаль у тому диханні, що він не може піти з усіма…

      Після вечері вже не мили підлоги, не розповідали анекдотів, не сміялися навіть тихесенько, а сиділи, пороззявлявши роти й тяжко дихаючи, – чекали. Вони чекали сну. Але до сну, до права заснути, ще далеко – команда буде подана аж в дев'ять годин. Без права ж люди не могли заснути, вони хитрували, схиляючи голови як-небудь так, щоб наглядач не бачив і щоб можна було все-таки здрімнути, але з того нічого не виходило. Люди тільки мліли від утоми, зітхали люто або трагічно і