Менше з тим, найдалекоглядніші з інтернет-візіонерів узагалі не були науковцями. У 1999 році музикант Девід Боуї дав інтерв’ю BBC. Замість того щоб рекламувати свої альбоми, музикант почав філософствувати щодо майбутнього технологій. Він пояснив, що Інтернет не лише зводитиме людей разом, а й розводитиме. «Щонайменше до середини 1970-х ми насправді відчували, що все ще живемо у видимості єдиного, абсолютного, створеного суспільства – де була відома правда та відома брехня і не було жодного дуалізму чи плюралізму щодо наших переконань, – сказав артист, колись відомий як Зіґґі Стардаст. – [Потім] ця єдність зникла. І це, на мою думку, породило таку мережу, якою є Інтернет. Вона демонструє, що ми живемо в повній роз’єднаності».
Інтерв’юера спантеличила впевненість Боуї в силі Інтернету. «Ви маєте розуміти, що деякі з ваших заяв щодо Інтернету перебільшені», – заперечив він співрозмовнику.
Боуї похитав головою: «Ні, знаєте, я не згодний. Не думаю, що ми бачили навіть верхівку айсберга. Як на мене, потенціал користі й шкоди, що їх Інтернет може заподіяти суспільству, годі уявити. Думаю, ми насправді перебуваємо на порозі чогось запаморочливого й страшного… Воно зруйнує наші ідеї про те, чим є ці мережі».
«На меті було створити не онлайн-спільноту, а дзеркало реального життя».
На зернистому відео 2005 року хлопець студентського віку сидить на диванчику в тісній кімнатці, тримаючи червону пластянку. Юнак намагається описати, чим є його новий винахід і – найголовніше – чим він не є. «Це не пересічне місце, щоб “позависати” онлайн, – пояснює юний Марк Цукерберґ. – Це щось набагато більше».
Цукерберґ належав до першого покоління, народженого у світі, де Інтернет став доступний широкому загалу. До 12 років Марк уже створив ZuckNet, чат-сервіс, що зв’язував стоматологічну практику його батька з родинним комп’ютером. Ще до закінчення школи хлопець пройшов курс інформатики для студентів. А потім одного вечора у 2003-му 19-річний другокурсник Гарварду Марк Цукерберґ почав новий амбітний проект. Але зробив це без жодного наміру змінити світ.
У той час кожен гарвардський факультет мав свої «фейсбуки», де були зібрані студентські фото. Студенти використовували їх як довідники про нових однокурсників, а також як привід, щоб потеревенити про них у вітальні гуртожитку. Спочатку ці довідники друкували як буклети, але потім почали оприлюднювати в Інтернеті. Цукерберґ виявив, що онлайнову версію можна легко зламати і скачати портрети студентів. Тож за тиждень напруженого кодування він написав програму, що давала користувачам змогу оцінювати, котрий із двох випадково обраних студентських