Йшли провулком, йшли вигінцем, йшли затіненою вербами вузенькою вуличкою поміж похилених тинів… і не дійшли. Сидір зупинився в тіні верби під клунею з низько напущеною стріхою.
– По-моєму, накрапує дощ.
– Звідки він візьметься? Небо он у зорях.
– А на мене крапнуло.
Груня тупцяла, не знаючи, що їй робити. Вже недалеко й до гурту, і не хотілося залишати такого чудного, гарного, хоч трохи й похмурого і тим лячного парубка. Одначе молодість завше йде навстріч молодості. Та ще й розважила, що він, може, таки боїться жуківських парубків або не хоче ставити їм одкупного. Врешті, й собі ступила під стріху, аби не стриміти посеред вулиці, аби не трапити кому на очі. Тут стояла сутінь, з вулиці їх не було видно, та й за весь вечір ніхто повз них не пройшов.
Груня ж була балакуча, зацокотіла, як курка під кущем порічок. Про подружок, про парубків, про свій рід-родину. Не зчулася, як щось їй замуляло… в пазусі. Кинулася, а то Сидорова долоня. И шнурочок-зав'язочка на сорочці розпущена. Спробувала вийняти Сидорову руку, а вона наче влипла до груденят. Груня спаленіла, розсердилася, розгнівалася, куснула Сидора за руку, і він вихопив її з-за Груниної пазухи:
– У-у-у, куниця.
Груня кинулася до втечі, але Сидір притримав її. І вже не грубо, а ніжно, за стан. Потроху дівчина заспокоїлася, знову почала переповідати їхні жуківські придибенції, і знову Сидорова рука рушила поза станом, попід пахвою, вже по сорочці до тугих Груниних груденят, але тепер Груня стояла на сторожі, не пускала її: то притискала ліктем, то завертала нахабу-руку назад своїми теж дужими рученятами. Так і валандалися увесь вечір. Йшли додому, і Груня думала про те, чи вийде завтра до Сидора (він кликав), спочатку вирішила – не вийде, а далі передумала: вийде, але матиметься строго, неприступно. На душі в неї було тривожно, бентежно, хвилююче, ще ніхто з парубків не мався з нею так – грубо і ніжно водночас, ніхто не притискав її так, та вона нікому з своїх і не дозволила б того. Вона відчувала на собі всі Сидорові доторки, вони палили її, палали на ній, Груня соромилася їх і… прагла ще. А Сидір ішов і похмукував, і думав про те, що трохи взяв не той підхід, не той розгін, і що завтра вчинить інакше. Але те довелося перенести на пізніші часи.
…Матвій від'їхав наступного дня, після обіду. Хоч допіру збирався побути довше, з'їздити з Супруном до Полтави, поблукати по полтавських крамницях, купити там дьогтю (в Полтаві він дешевший за кварту на шаг), вибрати якийсь подарунок Федорі (жодного разу не вернувся з далекої поїздки без подарунка дружині), одначе зненацька поміняв рішення. Супрун з Мокриною залишали його, але він сказав, що на нього чекають справи в канцелярії. На гостинець йому всипали в міток дві коробки яблук та коробку груш, він удавано радо дякував, хоч тих яблук у нього півкомори, залишившись на мить на самоті з Мокриною, тицькнув їй до кишені корсетки кілька талярів – сріблом та міддю, вона спаленіла: «Нащо, нащо?…» Супрун провів його за село. Матвій не мав на нього злості,