Від посольського гурту відчахнувся московський посол Артамон Матвєєв, усміхнений і ясний лицем, і пішов услід за гетьманом. Прибув на Україну з грамотою, у якій Виговського навмисно названо не гетьманом, а писарем, вслід за ним прийшло московське військо, одна партія з князем Ромодановським стала в Переяславі, друга з думним дяком Ляпуновим – у Пирятині. Ще вчора Артамон Матвєєв бубонів Виговському в саме вухо: «…Ти виряди послів до шведського короля – нехай помириться з царем, нехай не сподіваються помочі від вас, пригрозіть: якщо не помириться – підете на нього війною; та поприсилай до Києва з усіх полків по п'ять чоловік – справа буде велика, йде сюди з потужним військом боярин, намісник казанський Трубецький, збери харч по містах ваших черкаських та приготуй підводи», – залякував. Гетьман всі ті шемрання переповів старшині, й тепер двоє правобережних полковників Богун та Зеленський, немовби ненавмисне, поставили клинцями плечі й відтрутили Матвєєва від гетьмана, заступили йому путь. Матвєєв тицьнувся в один бік, у другий – клинці стояли твердо. А гетьман зійшов на чопик горба, вклонився на всі боки, поклав на стіл булаву та бунчук. И одразу залунало:
– Візьми булаву!
– Пануй!
Одначе Виговський булави не взяв. Мовби чекав інших, супротивних вигуків. Думки його двоїлися: зваба влади солодкою отрутою набігала в серце, надпив її з чари ковток, з самого верху, найпріснішого, всі солодощі на дні (хилиться до його ніг, неначе мак при дорозі, військо, дзвонять у церкві дзвони на його честь, благословляють хрестами єпископи, гримають гармати на башті), але там же й отрута. Пам'ятав, якою нелюдською напругою іноді стримував від непокори військо Хміль, як важко, до розлому голови, виважував плани битв, як скаженів і як стриг крижаними очима поля тих битв, як мало спав, як багато пив, як хапався правицею за серце і як рано впав, підтятий втратами та невдачами. Так то Хміль – могутній, залізний чоловік. А він чоловік звичайний, не зовсім крихкий, але без криці в серці, з добротою і ваганнями, з хитрощами й лукавством – наодинці поціновував себе тверезо. Чи витримає? Можна б і одійти завчасу… й тоді шкодувати весь вік… Якби якась вища сила розсудила раз і назавжди, подала певний знак…
Не подасть. Все – у власній правиці. И невідомі не тільки путі Господні, а й твої власні. Куди ступити перший крок? Гетьмана всі вважали хитрим. Хитрими здебільшого вважають всіх писарів, а він з суддівського підписача піднявся до генерального писаря війська Запорозького. І був розумний. На раді говорив останнім, вислухавши думки всіх, виваживши, переваживши, одмірявши рівно стільки, скільки треба. І всі майже завжди погоджувалися з ним. Навіть Богдан. Хитрим вважали, бо ніколи його не бачили п'яним, знали, бачили, що любить жіночі солодощі, й ніколи не вловили на нецноті; а ще любив ошатний одяг, був охайний, чисто підголений,