та Ракочієм, а що не могла того досягти наказами та погрозами, надолужила підступом – у військо Ждановича були послані великою лічбою хитрі та підступні вар'яти під нитковим проводом дворянина Желябузького, котрі почали підбурювати козаків проти Ракочія, лякати царським гнівом, зваблювати обіцянками, й врешті втомлене військо вирушило додому, ще й захопило з собою висланих Їм у поміч з-під Корсуня козаків під командою Юрія Хмельницького. Звістка про відступ Ждановича й поклала гетьмана на смертну постіль. Ще одна велика прикрість долягала сих старшин – майже в одночасся з Хмельницьким помер київський митрополит Сильвестр Косів, на вибори з'їхалися українські православні єпископи, аби вольними голосами обрати нового митрополита, одначе були зупинені через Бутурліна суворою забороною московського царя, який велів київській митрополії: «…Итти в послушание к святейшему патриарху московскому». Навіть коли б деякі українські єпископи погодилися на те, то куди було подітися єпископам Луцькому, Перемишльському та Львівському, які лишалися під владою польського короля й не могли того вчинити, коли б навіть хотіли; Українська риза тим царським велінням розпанахувалася надвоє. Стоячи біля гетьманської труни, Виговський отримав від Бутурліна суворий наказ не допускати єпископів до виборів митрополита, гнати їх під руку Никона, патріарха московського, одначе Виговський одказав, що се супроти всіх прав і законів, супроти людського серця й що єпископи нехай обирають митрополитом кого схочуть.
Найдужче ж тих старшин і самого Хмеля в останній час турбувало, що цар і бояри почали вимагати, аби були скасовані українські давнини; щоби всіляких урядовців – старост, бурмістрів, полковників, отаманів – не обирала людність, а настановляли московські воєводи, які вже обсілися в Києві (й накидали оком далі), уґрунтували тут фортецю, поставили своє військо й правили на свій розсуд, зневажаючи поради та накази гетьмана, вони дивилися на Україну як на новий прибуток, хапалися за кожну можливість, аби прибрати українське поспільство до своїх рук. Одначе було немало й інших старшин, тих, які вже отримали від царя грамоти на маєтності в Україні (поки що боялися показувати ті грамоти, тримали їх у скринях), сподівалися на нові, та й надто живі були в людській пам'яті польські кривди, свавілля польської шляхти, її бундючність, гонор, захланність.
І ті й ті посилалися на поспільство, всі звитяжці, як і всі можновладні лиходії, посилаються на нього, навертають, хилять, женуть його до себе й вихваляють його чесноти та мудрість, а поспільство витріщає очі й здебільшого бреде за тими, хто дужче зареве з поставленої на майдані бочки, та ще й націдить їм з тієї бочки хмільної браги.
Свого часу те поспільство грюкало кулаками у ворота, те ж, яке втовпилося на подвір'я, непевно озиралося. Від ґанку, розчахуючи плечима товпу, в неї вбуравлювалися осавули, гукаючи:
– Кого волієте настановити гетьманом?
– Хмельниченко
