– Ах! Князь гривною пожалував! – прокотилось у гурті бояр і поважних людей князівства. Задні ж стали витягувати шиї, проштовхуватись наперед, аби побачити, як жалують гривною нікому не відомого пришельця.
Що таке «гривня», Віка добре знав, а от «гривна»… видно річ дуже коштовна й почесна.
– Ану, тихіше! – гримнув князь на розбурханий небаченою подією гурт. – Призначаю… Як твого батька звуть? Призначаю Вікентія Володимировича першим своїм радником із пожалуванням йому терема на Заріччі і земель довколишніх. Приготуєш дарственну, – кинув рудобородому.
Чоловік цей, у довгім балахоні, перебував у світлиці з самого початку, відколи Віку привели, але тільки тепер хлопець збагнув – увесь час він старанно щось писав за своїм столиком.
– А це хто? – сміливо запитав Віка.
– Літописець наш, – відповів князь. – Теж людина мудра, але до тебе, видно, йому далеченько.
Обличчя в рудобородого при словах отаких скривилося, і він іще дужче зігнувся над своїми пергаментами.
Але хоч як приємно розгорталися події, Віка помітив: бояри, котрі спершу слухали все, пороззявлявши роти, тепер потай перешіптувались, переморгувались, кидали сердиті погляди на хлопця і несхвально хитали головами. А вищий від усіх Онисим щось говорив, розмахував руками і разів зо два за князевою спиною тицьнув пальцем у Віку.
І хлопця це було занепокоїло, але він перехопив приязний князів погляд і подумав: поки князь прихильний до нього, боятися нема чого.
– А тепер, – оголосив князь, – прошу всіх на учту на честь нашого дорогого гостя. – Він ніжно взяв Віку під руку й повів поперед усіх до сусідньої зали.
Про що говорилося, що готувалося за його спиною, хлопець не знав, та щось підказувало йому – попереду ще ждуть непереливки.
Ну що ж, він, посланець майбутнього, озброєний знаннями XX століття, ладен прийняти бій. Бо хіба ж не справдилось усе, про що мріялось йому у скверику на лаві? Чи ж не вчиться він аж у четвертому класі, не знає тієї безлічі речей, що про них оці мудрагелі і поняття не мають? Чи ж розказав він їм усе? А як подумати, а як пригадати! Ого-го! Ще побачимо, чиє буде зверху!
І з отакими втішними мислями, сповнений гордощів за себе і за свою розумну голову, Віка у супроводі князя й князевого почту ввійшов до стравниці.
Розділ III
Зала, куди увіпхалася громада, відрізнялась од попередньої значно більшими розмірами. Тож усі бажаючі вдосталь намилуватися Вікою, а заразом і підобідати на дурничку, вільно в ній розмістилися.
Із стін позирали на присутніх рогаті оленячі голови, шкірилися морди кабанів та іншої великої звірини – мисливські трофеї; висіли щити й мечі, списи, всілякі воєнні обладунки, що, певно, дісталися від пращурів і передавалися з покоління у покоління.
А ще привертав увагу довжелезний стіл – тягнувся через усю залу аж до дверей. Саме цей стіл, а точніше те, що було на ньому,