– А чому ви так одягнені? – запитав Віка.
– А-а, – посміхнувся балакучий молодик. – Ти, певно, подумав, раз продавець чудес, то це має бути якийсь дідуган із довжелезною бородою, бажано в чалмі й халаті? Просто я щойно відтранспортував одного допитливого громадянина семи років у епоху Людовика XIV. Знаєш, усілякі там дуелі, шпаги – і не встиг перевдягнутись. Якщо хочеш – будь ласка.
Він спритно шмигонув за ящики і негайно з’явився знову.
Тепер уже замість ботфортів на ньому були зелені оксамитові пантофлі із загнутими носаками, з плечей і справді спускався аж до землі довгий смугастий халат, а на голові чомусь виблискувала пожежна каска початку століття.
– Ну як? – переможно глянув він на Віку.
– Здорово, – усміхнувся хлопець. – А навіщо вам оце? – вказав на каску.
– Пробач, – зніяковів продавець чудес. – І справді ні до чого. Все через поспіх.
Він узяв каску і недбало швиргонув її під стіл.
– Ну то… До речі, маю одразу тебе попередити – чудеса ми не продаємо, а даруємо, тож насправді мене слід було б називати дарувальником чудес. А «продавець» – то вже так, традиція. То яке твоє бажання?
– А що ви можете подарувати? – поцікавився Віка.
– І він іще питає! – сплеснув долонями дарувальник чудес. – Усе! Усе я можу, звісно, в розумних межах. А от що ти хочеш?
Віка замислився. Якби ж то в нього був час подумати хоча б день… А так одразу й не скажеш.
– А канікули зараз ви можете зробити? – запитав він.
– Канікули… Можу, – якось нерадо проказав продавець-дарувальник.
– Ну, не канікули, – Віка збагнув, що бородань чомусь невдоволений таким бажанням, – а зробити так, щоб у мене замість двійок стояли п’ятірки? Це не складно? Мене тоді вдома не лаяли б.
– Не складно, – спохмурнів дарувальник іще більше. – Але навіщо воно тобі? Гадаю, тобі потрібне щось важливіше. Бач, я вже казав – ми намагаємося принести своїми чудесами якомога більше користі. Звичайно, можна і канікули, і п’ятірки. А далі? Знову почнеться навчання, замість цих двійок ти нахапаєш нових… А там й кінець чверті не за горами, – проказав раптом голосом Людмили Петрівни.
Віка здригнувсь і уважно поглянув на співрозмовника, але той, мов нічого й не сталося, продовжував:
– Та й не у чверті справа, і навіть не в річних оцінках. Вибач мені, мій юний друже, бажання твої надто примітивні, і я не помилюсь, коли скажу: мілко плаваєте, юначе, мілко плаваєте. Покладись на мій досвід. Мені здається, тобі потрібно щось більше – не за розмірами, певна річ, – а, так би мовити, достойніше. Те, що залишиться при тобі і через місяць, і через рік… Ну, словом, якесь внутрішнє переконання,