– Телевізор! – урочисто оголосив літописець.
– Можеш зробити? – вихопивсь із підступним запитанням Онисим.
– Ні, – промимрив.
– Радіо! Ліфт! Холодильник! Кавомолка! Трактор! – мов удари гарапника падали на Віку слова, такі дивні в цьому столітті і такі зрозумілі і, виявляється, складні для нього самого. І за кожним словом, за кожною назвою все нижче й нижче схилявся хлопець над столом, відчував, як пекучий сором розливається по всьому його тілу, а щоками повільно котяться зрадливі сльози.
Спроквола звів голову. Із залою коїлося щось дивне – вона клекотіла сердитими голосами, і неприємні за змістом вигуки на Вічину адресу боляче били хлопця по вухах і самолюбству. І ще Віка із прикрістю відмітив – думки присутніх щодо його особи дуже розбігаються з його власними думками.
– Брехун! Самозванець! Зайдисвіт! Радником захотів стати! Щеня! – линуло до нього звідусіль. І під тими криками й лютими поглядами хлопець зіщулився, знепримітнився і крадькома зиркнув, шукаючи захисту, на князя.
Але й той почувався незаслужено введеним в оману – блимнув непривітно і навіть одсунувся трохи. Не дивився вже прихильно, та й ніяк не дивився – уп’яв очі кудись у стіну й мовчав.
– Я от що мислю, – нараз почув Віка Онисимів голос. – Гадюку ти пригрів, княже, на грудях своїх. Брехуна й базікала. Тільки й уміє, що побрехеньки справляти та язиком патякати. Понавигадував такого, що й на голову не налізе. «Лампочка-кнопочка! Карбюратор!» А ти його радником одразу. Я теж можу такого понарозказувати! І що мені снилося, і що бабуся розповідала, але ж не видаю те все за правду. А я його одразу розкусив, ошуканця! Авантюрник! У довіру ввійшов. Він нам такого в князівстві понаробив би! Гадаю, княже, не гріх би йому й голову стяти, вражому синові.
– Ну це вже ти… – почав був князь, але голос його потонув у ревищі вкрай обуреного товариства.
– Правильно! Правильно! – згукнуло воно воднораз. – Голову йому стяти! Щоб думав надалі, кого обманювати!
Зацьковано розглядався Віка. Погляд його падав то на мисливські трофеї, розвішані на стінах, то на вікна, вже налиті темінню, то на пики обдурених ним людей шановних. А вони, в цей вечірній час, при світлі свічок, що кидали кругом химерні тіні, здавалися ще страшнішими.
– Що ж, княже, гадаю, ти й сам бачиш, хто сидить поруч із тобою. Тобі й вирішувати, як із ним повестися.
– Людіє! – важко зіп’явся на ноги князь. – Мужі славнії! Думаю, вам так само, як і мені, прикро пересвідчитись – ошукав нас цей зайдисвіт, котрого зустріли ми щиро і з дорогою душею. Так, покарати його ми повинні, зобов’язані, щоб не кортіло іншим чинити такі тяжкі злочини. Бо морочити цілий день голови кращим людям нашого князівства, одривати їх від справ державних – то таки злочин.
– Добре сказано! – відгукнулася радо зала на такі слова.
– Отже завтра, – повів далі, – зранку, на ясну голову, скличемо раду й вирішимо, яку кару заслужив оцей