– Прибуваємо до Ковеля, – повідомила провідниця на повний голос, – кінцева зупинка.
Розділ 3
Дощ та вітер привітали гостей Ковлея з приїздом прохолодними поцілунками, які були настільки щедрими, що Оля й досі не могла зігрітися, їдучи у задушливому старенькому автобусі.
«Автобус-пенсіонер», – як його подумки обізвала дівчина, скакав по бездоріжжю, наче м’ячик для пінг-понгу, постійно скаржачись на водія голосним димовим кашлем. Проте водій сприймав скарги свого «коня» спокійно, та й пасажири, очевидно, звикли. А от намочена дощем дівчина на підборах і з валізкою дивувала їх значно більше.
Оля відчувала себе експонатом у музеї, з кожним новим поглядом її роздратування все більше зростало. «І куди ви всі пхаєтеся? Чого дома не сидиться?» – подумки сварилася з пасажирами дівчина.
– Скоро під’їжджаємо до села Грудки, – попередив досить колоритний дядечко-водій з великими пишними вусами.
– Моя зупинка, – схопилася за валізку Оля.
– Куди тобі спішити! – реготнув водій, – зачекай-но. Виїдемо за село, я тебе там висаджу і покажу, куди іти. Усе ж менше ноги бити.
Оля знову сіла на своє місце і пропустила двох тіток, які, ще раз ковзнувши по ній поглядом, зійшли на зупинці. В цей час автобус, очевидно, вирішив, що на сьогодні робота завершена і демонстративно затих.
– Ну, чого ти красуне? Чого стала? Давай заводься, – почав благати водій.
– Здається, ваша красуня, вже ласти склеїла, – пожартував невисокий кругленький чолов’яга з корзиною грибів у руках.
– Жартівники зараз побіжать слідом за автобусом, – роздратувався вусань.
– І опиняться на кінцевій швидше, ніж ваш транспорт, – знов озвався чолов’яга. Пасажири весело зареготали, водій насупився і вже мовчки знову і знову терпляче пробував завести автобус. Нарешті, транспортний засіб, дещо відпочивши, знов закашляв, наче курій зі стажем, і пострибав далі.
Проїхавши село, автобус зупинився на перехресті біля старої обдертої зупинки з написом «Грудки» на іржавій табличці.
– Дівчино, тобі сюди!
Оля хутко схопила валізку і почала проштовхувати її до виходу.
– Значить, тут усе просто, – звернувся водій до Олі, покручуючи вуса, наче старий козак, – я зараз повертаю направо, а тобі треба йти он по тій кам’яній дорозі прямо, нікуди не звертаючи. Отак пройдеш десь кілометрів зо п’ять і дійдеш до села….
– Любомирівка?
– Ой не гарячкуй, – засміявся водій.
Оля мовчки чекала, доки вусань трохи заспокоїться і припинить свій регіт, хоча всередині готова була просто вибухнути від роздратування.
– Та не сердься, – продовжив водій, уловивши недвозначний