– Прийміть іще раз мої співчуття.
– Дякую, – мовила Ольга і скинула дзвінок.
На екрані знову засвітилася картинка двох кошенят, які безтурботно гралися один з одним. Фотокамера зловила їх у момент, коли один руденький тягнув за хвоста іншого, який скидався на мініверсію бенгальського тигра.
Оля обперлася об лавку. Бабуся Ярина була тісно пов’язана з дитинством, а тепер складалося враження, що цю частину її життя просто відібрали. Наче вона замало втратила цього року: сестру, коханого, а тепер ще й дитинство. Дівчина схилилася над смартфоном. Вона намагалася замовити собі квиток, а сльози все капали й капали. Оля плакала. І, на свій сором, вона не знала чи то від втрати рідної людини, чи то від жалю до самої себе.
Розділ 2
Негода за вікном потягу торжествувала. Вітер в ігровому запалі не щадив сили і щодуху жбурляв дощові краплі, розбиваючи їх на друзки. Блискавка золотим ножем витончено шаткувала темне небо, що було застелене тяжкими хмарами, в яких десь загубився світанок.
«Це ж треба було вибратися саме в таку негоду?» – думала дівчина, хоча, як не дивно, в душі вона була абсолютно спокійною.
Уперше за довгий час у неї не було думок про Артура, Аню, Леську, навчання чи навіть бабцю Ярину. Був лише цей світанок за хмарами, неймовірна сила природи та потяг, який мчав за розкладом, гуркітливо минаючи шелестіння дерев та шалений танець дощу і вітру.
– Боже-боже, ох і погодка вже ж, – бідкалася Ольжина сусідка по купе. – Ти хоч светра з собою якогось взяла, доню?
Пані Марія, досить огрядна жіночка з подвійним підборіддям і живими усміхненими очима, подорожувала разом із двома маленькими хлопчаками. Їх речі вміщалися у дві не менш огрядні за їх власницю сумки
«Доню?», – усміхнулася подумки Оля. – «Це, певне, тільки в потязі люди за декілька годин стають настільки близькими», – проте водночас те слово відбилося світлим спогадом з дитинства, і дівчина аж стрепенулася.
– Ані светра, ані дощовика, ані парасольки… Коли я збиралася вчора ввечері, то й подумати не могла, що натраплю на таку грозу.
– У мене десь був запасний дощовичок, – жінка почала ритися в одній із сумок, вивертаючи майже весь її зміст.
– Дякую, але це зайве, – дівчина здивувалася такій турботі малознайомої жіночки.
– Та годі тобі, – пані Марія вже витягла поношений поліетиленовий плащ-накидку, і, очевидно, не збиралася здаватися, – він, правда, трішки потрьопаний, але хоч буде чим прикритися в таку негоду.
До купе тихо зазирнула провідниця.
«Через 20 хвилин прибуваємо до Луцька», – повідомила вона.
– 20 хвилин?! – стрепенулася пані Марія. – Ой, Боже, а ще ж зібратися треба, – жінка заходилася будити синів, які неохоче прокидалися і ледве розплющували оче- нята.
Антон і Андрій, чи Андрій і Антон (Оля весь час плутала їх імена) вередували і не поспішали прокидатися, поки мама, незважаючи на свою вагу, переодягала їх у теплий одяг зі швидкістю, не меншою за швидкість вітру за вікном.
Потяг трохи збавив