– А яка команда стоїть за цим звуком? – запитала Козла, прядучи вухами.
– Не звертай уваги, – відповів Тіп. – То я так – насвистую. А це означає лише те, що я в доброму гуморі.
– Я б і сам радо посвистів, – зауважив Джек, – от лишень губи в мене в трубочку не складаються. І змушений визнати, любий татку, що це якийсь недогляд.
Тим часом вузька стежина, якою вони прямували, вивела їх на широку дорогу, бруковану жовтою цеглою. На узбіччі Тіп помітив дорожній вказівник:
СМАРАГДОВЕ МІСТО – 9 МИЛЬ
Та вже смеркалося, і подорожні вирішили стати на ночівлю неподалік від дороги і продовжити шлях із першими променями сонця. Тіп відвів Козлу на зелений пагорб із чагарем і допоміг Джеку обережно злізти на землю.
– Думаю на ніч покласти тебе на землю, – зауважив хлопець. – Так буде безпечніше для тебе.
– А як бути зі мною? – занепокоїлася Козла.
– А ти можеш і постояти, – відповів Тіп, – а позаяк ти все одно не спиш, то постоїш іще й на чатах: пильнуватимеш, щоб нас зненацька не захопили.
І хлопець простягнувся на траві біля Джека і, втомлений після довгого дня, відразу ж заснув.
Джек Гарбузова Голова їде до Смарагдового міста
На світанку Тіпа розбудив не хто інший, як Джек. Хлопець продер заспані очі, поплюскався в ручаї, а потім поснідав хлібом та сиром. Можна було рушати в путь.
– Вирушаймо негайно, – вирішив він, – дев’ять миль – це ого-го яка відстань, та подолати її, якщо, звісно, нічого не скоїться, маємо до полудня.
Отож Джек знову всівся верхи на Козлу, і подорож продовжилася.
Тіп помітив, що багрянець трав та листя побляк і змінився на сизий, як лаванда, а невдовзі й той поступився зеленавому, який з кожним кроком до великого міста, де правив Опудало, все яскравішав і яскравішав.
Та не пройшли мандрівники й двох миль, як дорогу з жовтої цегли перетяла широка стрімка річка. Тіп почухав потилицю, як же його бути. Аж тут він помітив якогось чолов’ягу, котрий на човні плив до їхнього берега.
Коли човен уткнувся в берег, Тіп запитав:
– А чи не переправите ви нас на той бік?
– Звісно, коли маєте гроші, – непривітно буркнув перевізник.
– У мене немає грошей, – відповів Тіп.
– Як? – запитав той. – Узагалі?
– Узагалі, – зітхнув хлопець.
– Тоді навіщо ж мені у такому разі гнути спину? – рішуче відмовив перевізник.
– Яка люб’язна людина! – зауважив Джек із своєю незмінною усмішкою.
Перевізник витріщився на нього, але нічого не сказав. Тіп нахмурив чоло, намагаючись щось вигадати, бо то була б велика прикрість – зупинитися, коли до мети всього-на-всього декілька миль.
– Мені конче треба потрапити до Смарагдового міста, – спробував він умовити перевізника. – Але ж як мені дістатися до того берега, якщо ви не перевезете?
Перевізник лише розсміявся у відповідь, та сміх його був недобрий.
– Он та