Саме тому я була переконана, що зрозуміла, про що йдеться. Крім того, я знала, що ми все дослідимо та виправимо.
Однак я не мала жодної гадки про справжню ситуацію Пікі. Насправді ніхто не мав. Пікі нікому не розповідала. Єдине, про що вона згадувала, – це назва хвороби. У рідкісні моменти, коли Пікі зустрічалася з друзями та знайомими, вона говорила про все, окрім цього. Іноді вона згадувала про різні антидепресанти та транквілізатори. Однак це тільки означало, що вона щось про них та знала.
У якийсь момент я зрозуміла, що депресія Пікі не була подібна на мою власну або будь-яку іншу депресію, яку я зустрічала серед моїх знайомих. Звичайно, я ж звикла до людей, які запивали депресію або доводили себе пиятикою до депресії. Я знала, що не можна очікувати від людей, які перебувають в стані депресії, те саме, що і від інших людей. Для людей в депресії надзвичайно важко зустрітися з кимось, а вийти назовні взагалі може стати неможливим завданням. Вони навіть можуть начисто забути про місяці прожитого у депресії життя, хоча ззовні здаватимуться цілком звичайними людьми.
Основною ознакою моєї депресії було небажання зустрічатися з іншими людьми, оскільки тоді довелося б одягатися, приймати душ або вставати з ліжка, коли день ще не завершився. Однак я все ж іноді бачилася з людьми, ходила на побачення та в гості. Пікі ніколи б не зробила будь-що з цього. Моя депресія відображалася на горі листівок та газет, які скупчилися у коридорі, оскільки мені не хотілося їх відкривати або навіть викинути в сміття. Вона відображалася на зростаючій горі брудного посуду на кухні та зграї мушок, що дзижчала над ним. Однак моя депресія була лише… звичайнісінькою депресією.
Коли мій стан був визнаний не загостреним, кількість мух не змінилася, а пошта та газети не стали цікавішими, а я не стала більш соціальною, хоча й це було так просто. Однак я перестала вигадувати причини, щоб пропустити сеанс терапії або лекції. Відмовки бували найрізноманітніші: я не могла вирішили, що вдягнути: спідницю чи штани; закінчилося молоко, і тому я не могла випити ранкову каву; закінчилися ватні тампони, і тому я не мала можливості накласти макіяж так, як мені це подобалося. Здебільшого я не приходила, бо мені просто було ліньки встати з ліжка. Я перестала скасовувати сеанс в останню мить, коли вже стояла, одягнена в куртку, біля дверей, але ось біда, порвався шнурок на взутті й змусив мене заплакати та залишитися удома. Це було дійсно значною зміною для мене, хоча будь-кому іншому так не здавалося. Усі решта помітили б тільки зграю мух та покриті сірою плівкою вікна.
Цілком можливо, що симптоми моєї депресії насправді були