самозаглиблення, яке знову можна було б назвати
силою, яка, проте, не притлумлена, а є силою взагалі, або поняттям сили, абстракцією, що поглинає відмінності того, що притягує і того, що притягується. Отже, наприклад, проста електрика – це
сила; проте вираження відмінності припадає на закон; ця відмінність – це позитивна й негативна електрика. У випадку падіння тіл
сила – проста стихія:
тяжіння, що має
закон, який пов’язує у відносини кореня і квадрата величини різних моментів руху, збіглого
часу й подоланої
відстані. Сама електрика – це не відмінність у собі, і не двоїста за своїм характером сутність, що складається з позитивної та негативної електрики, і тому звичайно кажуть, що вона
має закон
бути саме такою, або що вона
має властивість виявлятися таким способом. Ця властивість, щоправда, – суттєва та єдина властивість цієї сили, тобто
необхідна їй. Але необхідність тут – пусте слово: адже сила
мусить, і то саме
тому, що
мусить, отак подвоюватися. Звісно, якщо справді дано
позитивну електрику, то необхідна й
негативна в собі, бо
позитивний елемент існує тільки як відносини з
негативним елементом; іншими словами, позитивний елемент
у самому собі містить відмінність від себе, і так само й негативний елемент. Але те,
що електрика як така поділяється отак, само по собі не є необхідним; електрика як
проста сила байдужа до свого закону –
бути позитивною чи негативною, і якщо перше ми називаємо її поняттям, а друге – її буттям, то поняття електрики байдуже до її буття; електрика лише
має таку властивість, а це означає, що сама
в собі вона не є необхідною для електрики. Ця байдужість набирає іншої форми, коли кажуть, що бути позитивним і негативним належить до
визначення електрики, або що це просто –
її поняття та її сутність. У такому разі буття електрики означатиме
її існування взагалі, проте в цьому визначенні немає
необхідності її існування; вона існує або тому, що ми
бачимо її такою, тобто вона аж ніяк не необхідна; або ж існує завдяки іншій силі, тобто її необхідність зовнішня. Та оскільки необхідність полягає у визначенні
буття через інше, ми знову відступаємо до
множини визначених законів, яку щойно покинули, щоб розглядати
закон як закон; саме з ним слід порівняти його
поняття як поняття, або його необхідність, що, проте, в усіх цих формах виявилася пустим словом.
Байдужість закону і сили, або поняття і буття виявляється ще й іншим способом, ніж щойно зазначеним. Скажімо, в законі руху необхідно, щоб рух поділявся в часі та просторі, або ж на відстань і швидкість. Оскільки рух є тільки відносинами цих елементів, він, як загальне, звичайно ж, поділяється і в собі самому, проте нині ці частини – час і простір, або відстань і швидкість – не виражають у собі цього походження з однієї єдності; вони байдужі одна до одної; простір, як гадають, може обійтися без часу, час – без простору, а відстань – принаймні без швидкості, – так само як байдужі одна до одної їхні величини, оскільки вони не пов’язані
