Обітниця. Володимир Лис

диво біля замку колись у День Миколая, який є покровителем міста, про Дмитрове дитинство під замком і в замку. Дізналася справді багато цікавого про Лучеськ і самого Дмитра. Він був за освітою економістом і тільки-тільки починав займатись, як сказав, «гіркою наукою дрібного бізнесу». Уперто заперечував на Ольжині пропозиції все ж поїхати самому додому, сказав, що він чемпіон Лучеська з неслухняності й упертості. І ще про те, що тут по вокзалу шастають цигани, які крадуть таких вродливих авантюрних дівчат, а він цього допустити не може. І хоч Ольга не вважала себе вродливою, тепла хвиля пробігла її тілом. Дістав із сумки коробку з цукерками і, незважаючи на її протести (віз, певно ж, мамі), пригостив Ольгу, а потім вони запили цукерки чаєм у буфеті, хоч то був, як констатував Дмитро, «умовно-чай». Ользі ставало все затишніше з цим хлопцем із Лучеська. Знесилена, у солодкій передранковій дрімоті, вона навіть схилила на нього плече й поступово заснула.

      Це плече Дмитро їй пригадав, коли після сніданку в пристанційній кафешці, після коротких оглядин центру міста, повіз її на екскурсію в замок і заповідник. І саме там, на замковій стіні, на фоні гарного лучеського краєвиду і яскравого ранкового сонця, Дмитро їй освідчився, сказав, що ще в Києві на вокзалі його обсмалило струмом її очей, а за цю ніч він безтямно закохався і як порядний чоловік повинний обов’язково одружитися з дівчиною, яка спала на його плечі. Якщо ж вона відмовить, він кинеться вниз із цієї стіни, і це цілком буде на її совісті.

      – Ах, пане Дмитре, – сказала Ольга. – Не жартуйте так… І крім того…

      – Я не жартую, – відказав Дмитро. – Я серйозний, як не був серйозним жоден князь на цій стіні. Будьте моєю дружиною. Зараз ми спустимося вниз, і я покажу вам свій маленький «замок». Он там наша вуличка Обітниця, а ось і будинок-замок.

      – Вуличка зветься Обітниця? – Ольга непідробно здивувалася.

      – Так, – сказав Дмитро. – Хтось колись так назвав. Мені навіть подобається… То що, згода? Чи ви ще подумаєте? Тільки не думайте довго. А то я справді помру.

      Ольга подивилася у його захоплені очі. Непідробно, невдавано захоплені. Вони справді світилися любов’ю. До неї. І вона мусила відповісти на цю любов принаймні щирістю.

      – Річ у тім, – сказала вона. – Річ у тім, що я вагітна.

      – То й що? Ваш син буде й моїм сином. Або донька – донькою. Ми ж нікому не скажемо.

      Ольга чекала, що він спитає, від кого буде дитина, – чи не від того, кого вона назвала зрадником? Бо й справді вважала, що Єгор її зрадив, хай не фізично, але своїми словами, своїм небажанням мати дитину… Дмитро не спитав. Ніколи не дорікнув жодним словом.

      – Ми ще обоє подумаємо, – сказала Ольга. – Гадаю, ви передумаєте.

      – Ні, – сказав Дмитро. – За себе я ручаюся. А ось за тебе я боюся, що зникнеш так само, як і з’явилася. Тож поспішаю зафіксувати цей сон, перетворити його на дійсність.

      Ольга не зникла. Вона таки побувала того дня в його домі. Була представлена його матері, Поліні Дмитрівні, як кохана й наречена. Дмитро пішов ва-банк і сказав своїй матері, що в них буде дитина, а вона матиме онука