– Мені до Лучеська, – сказала вона.
– Справді? – хлопець явно зрадів. – Оце удача! Я теж їду до Лучеська. Ходімо, ходімо! Може, ще є квитки на найближчий рейс.
Нахаба-хлопець (ні, його аж ніяк не можна було назвати нахабою) навіть торкнувся її руки. На мить і обережно-обережно. Ольга хотіла сказати, що їй не до Лучеська, їй до… Вона помилилася, обмовилася, їй до Миколаєва, Білої Церкви чи Черкас, он мікроавтобуси туди теж стоять. Або що вона передумала їхати (так ліпше), до побачення, хлопче. Але раптом їй перехотілося вимовляти ці слова, чом би не дозволити собі маленьку авантюру, яка гідно увінчає її сьогоднішні прикрощі… Вона пригадала, що Лучеськ десь на Заході України, що там є, вона читала чи чула, старовинний замок. Вона приїде, вранці поснідає, огляне той замок і поїде назад. Шукатиме в Києві квартиру, іншого виходу нема. Грошей на дорогу туди й назад і на сніданок повинно вистачити. Хай огидний Єгор (вона його вже розжалувала з Єгорки й Єгорчині) помучиться, гадаючи, де вона, якщо він узагалі здатен відчувати муки совісті.
У маршрутці знайшлися ще три вільні місця, правда, не поруч – спереду, всередині й позаду, але це їй було на руку, бажання про щось говорити дорогою вона не мала. Мікроавтобус зупинявся на шляху до Лучеська лише двічі. На одній із зупинок хлопець пригостив її кавою, а за кавою з тістечком (це було доречно, бо Ольгу вже всередині смоктав черв’ячок) неочікуваний попутник спитав, чи можна довідатися її ім’я, і сказав, що його звати Дмитром. Він повідомив, що вертається з поїздки до знайомого, вирішив одну важливу справу, а наприкінці ще й зустрів таку чарівну землячку. Ольга відповіла, що вертається після отримання диплома. Більше інформації вона видати не хотіла, на його запитання, хто вона за спеціальністю, скупо сказала, що архітектор, і дала зрозуміти, що ніякого бажання виливати далі душу вона не має. Дмитро мовчки зітхнув, хоч вогники в його очах не погасли, тільки ще яскравіше загорілися.
Що далі Ольга їхала, то дужче в душі лаяла себе за цю авантюру. Але вона ще не знала, що її чекає по приїзді. У Лучеську автобус зупинявся на якихось вулицях, виходили пасажири, але Ольга вирішила їхати до кінцевої зупинки на автовокзал, а там уже вирішить, як їй бути далі. Може, там є якась кімната відпочинку, а може, перекантується й так чи поїде відразу назад, є ж, певне, вечірні рейси.
Кінцевою зупинкою виявилася вулиця бозна-де, явно в якомусь мікрорайоні з тих, що називають спальними. Ольга вийшла, озирнулася, побачила з трьох боків довгі рядки коробок-багатоповерхівок, а з четвертого – якусь приземкувату, правда, модернову будівлю, як оцінила вона своїм архітектурним оком. Зупинка була на стику двох вулиць і невеличкого майдану перед тим модерновим будинком. Холодний, явно не літній вітер дув так, мовби вони стояли в якійсь аеродинамічній трубі. Ольга зрозуміла, що скоїла найбільшу дурницю в своєму житті.
– Вам далі куди? Я зараз спіймаю таксі, – сказав Дмитро.
– Мені… Де у вас автовокзал?
– Автовокзал?