Тоді, після розмови, вона стояла посеред площі. Довго стояла. Люди йшли і йшли, оглядалися на дівчину в білій сукні. Хтось запитав, що з нею?
– Нічого, дякую, – сказала Ольга.
А Єгор мав запитати інше. Мав здогадатися, що вона мала йому сказати, яку таку гарну новину, ліпшішу за червоний диплом, повідомити.
Не спитав. Не здогадався. Не спитав і тоді, коли приїхав на її випускний. Коли вона стояла і висяювала перед ним у гарному довгому білому платті, чимось схожому на весільне. Гроші на яке відкладала цілий рік, навіть більше – півтора року.
– Ти маєш шикарний вигляд, – сказав Єгор.
– Дякую. Справді? – Ольга трохи кокетувала.
– Шикарнющий, – сказав Єгор. – То куди зараз підемо? Разом з усіма в ресторан чи ліпше кудись удвох?
– Нас уже троє, – сказала Ольга.
Сяйнула усмішкою, радісною і трохи зніяковілою. Видала-таки таємницю.
Він здивувався. Зирнув пильно. Надто пильно.
– Троє? А хто третій? Сподіваюся, твоя подруга, а не друг. Я вже ревную. Чого замовкла? Кажи.
– А ти не здогадався?
У Ольги тоді все завмерло всередині. У передчутті. Та вона ще не знала, якому.
– Ні, – сказав Єгор. – Не можу врубатися. Хто це? Хтось із викладачів?
– У нас буде маленький, – тихо-тихо вимовила Ольга й додала, – чи маленька.
Єгор не кинувся обіймати. Тільки всміхнувся. Взяв за руку.
– Справді?
– Дуже справді, – сказала Ольга. – Подарунок до диплома.
І тривожно, ще з легкою тривогою:
– Ти хіба не радий? Єгоре…
Він зам’явся, перш ніж сказати. Наморщив лоба. Глянув, наче щось пригадуючи.
– Я радий, Олю. Радий, мила моя. Навіть дуже. Тільки… Скільки часу ти вагітна?
– Це має значення?.. Місяць, може, трохи більше…
– Отже, ще не пізно… Розумієш…
Ще раз Єгор збентежено затнувся, умовк.
– Кажи! – хотіла вигукнути, але вийшов швидше хрипкий шепіт
– Може, нам ще рано? – він узяв її за руки. За обидві.
– Рано?
– Так, Оленько. Ти щойно закінчила інститут. У мене там, на роботі, перспектива намічається. Та й ти будеш починати. Почнеш із декретної відпустки? Як каже теперішня молодь – якось не комільфо. Почекаємо трохи?
– Скільки?
Ще раз мала вигукнути й не вигукнула. Знову хрипко, ще хрипкіше вимовила слово-запитання.
– Що стільки? – Єгор знову не зрозумів.
– Скільки будемо чекати? Рік, два, три?
– Навіщо ти так, Олю? – він спробував її пригорнути. – Разом і вирішимо, скільки. Я ж від тебе не відмовляюся. І ніколи не відмовлюся. Ти ж моя.
Їй почулося: «Моя річ». Коштовна річ. Із найдорожчого кришталю, казав він їй рік чи два тому.
– І за те спасибі. Як каже один мій земляк – ґран-мерсі в коробочці.
– Олю,