– Які слова ви знаєте, – сказав слідчий з іронією. – Недарма закінчили інститут мистецтв.
– То й що? – Богданові насилу вдавалося лишатися спокійним.
– А нічого, – сказав слідчий. – Хто бачив вас під час тієї прогулянки?
– Ніхто. На жаль, я не зустрів жодного знайомого. Біля однієї хати, правда, привітався, потім вирушив далі.
– До будинку Зосима Краковецького?
– Ні, пішов іншою вулицею.
– Зрозуміло, – сказав слідчий.
Йому було все зрозуміло, цьому молодому хлопцеві в цивільному, хоч Богдан знав, що той уже має погони старшого лейтенанта. Богдан був для нього вбивцею і грабіжником, бо всі факти свідчили проти єдиного підозрюваного.
«Хто, хто, хто?» – невпинно стукало в Богдановому збуреному мозкові.
Відповіді не отримував. І що далі, то ясніше розумів Богдан, що й не отримає. Що зачароване коло не розімкнеться. Його хтось так замкнув, що ключа годі знайти. Не знайшов і адвокат, якого найняла його Марічка. Цей чоловік був уже немолодим, досвідченим і хитрим. Просив, аби Богдан пригадав те й те у взаєминах із друзями та знайомими. Щоб дав йому якусь зачіпку, якої досі не було. Хоч щось, якийсь натяк.
Зачіпки не знаходилося. І натяку не було. Богдан колупався у надрах своєї пам’яті й відкидав факт за фактом, деталь за деталлю. Нічого не знаходив, а головне, не міг знайти відповіді на два конкретні запитання: «Хто?» й «Навіщо?».
Хто й навіщо? Хто завалив на нього стелю, що зламала не руку чи ногу, не хребет, не травмувала голову, а зламала ціле життя? Він отримав п’ятнадцять років за умисне жорстоке, наперед заплановане вбивство й пограбування цінних речей. Додало й те, що підсудний не визнав своєї вини й відмовився співпрацювати зі слідством і судом.
Але головним був інший вирок. Його Марічка, Марієчка, Марі на побаченнях дивилася дедалі сумніше. Підбадьорювала, казала, що все з’ясується, все буде добре, його звільнять. Але вимовляла якось так, із нотками суму й приреченості, які зростали й зростали, що Богдан став підозрювати: його кохана Марічка йому не вірить. Не вірить його розповіді, словам, запевненням, його надії на справедливість. Що він не вбивав того діда, не міг убити. Органічно, і як там ще, не міг. Він гнав геть свою підозру, але вона знову й знову виростала й наростала. Сиділа в його збаламученій голові, яка, здавалося, от-от розпухне й вибухне. Шелестіла купа опалого листя, якого більшало й більшало. У тому листі оселилася змія, щоб урешті-решт виповзти, висунути своє жало і вжалити запитанням, яке тихо поставила Марічка на останньому побаченні, перед відправкою в колонію, коли відхилили всі його апеляції:
– Навіщо ти зробив це, Богдане?
Він тоді поглянув на дружину й побачив у її очах німий біль. І це було, певне, ще страшніше за страшну суть її запитання. Ще болючіше для нього. Чи й для неї?.. До двох його запитань