– А я п’ю, дідуль, п’ю, бо є причина й радість є, – чоловік ударив Антона по плечу, аж той мало не присів. – Бабу класну зняв. Донька самого Воронкевича. Проститутка і хвойда, але донька Воронкевича. Блін, та тобі, певно, до дупи, хто такий Воронкевич… Во щасливі люди… Не хоч шнапсу, можу пивком пригостити. Місцеве. Що-що, а в славному Лучеську хоч пиво полюдське. Ходім? Представлю як князя Любарта чи як самого короля Вітовта. Хоч вони й не знають, що Вітовт так і не здобув корони…
– Дякую, я й пива не п’ю, – сказав Антон.
Але перш ніж відкараскатися від щедрого чоловіка, котрий підчепив дочку самого Воронкевича, він мусив вислухати, чого майбутній володар доньки якогось там, певно, багатого новітнього пана (вона ж повія і хвойда) вибрався з ресторану.
– Блін, відлити захотів – жуть, – сказав чоловік. – А обидві кабінки, і чоловіча, і жіноча, зачинені. Во засрані мудаки… І мудачки. Я й подумав, що класно буде відлити під самим замком. Хіба нє? Блін, а ти ж мені, старий, самий кайф перебив. Нє, пожди, я таки напою тебе хоч пивом.
Але Антонові не захотілося ждати, доки чоловік, на пальці якого він помітив масивного персня-печатку, опорожнить свого сечового міхура. Коли той відвернувся, Антон бочком-бочком став собі віддалятися від замку. Той нависав і над площею, і над «Королівською вартою», з якої чути було голоси й ждала повернення хахаля донька самого Воронкевича.
3
Антон не знав, що доки він обходив замок, його невістка гасила в собі тривогу, яка дедалі більше наростала. Майнула думка: «А раптом він і не повернеться, раптом щось вирішив зробити з собою?». Вона чула, що сказали свекрові по телефону про якийсь борг, який треба повертати. Бачила його збентеження, ніяковість, які намагався приховати. Навіть страх прочитувався ув очах. Заспокоювала себе – нічого не станеться, пройдеться, заспокоїться та й по всьому.
Вона заганяла тривогу кудись у глибину.
Сьогодні вперше свекор щось приховав од неї. Раніше, навпаки, ділився геть усіма звістками, задумками й таємницями. Іноді Калині навіть здавалося, що все те Антон Трохимович виставляє напоказ, мовби і її запрошує оголювати душу. Хоч він жодного разу не допитувався, що та де з нею сталося, але їй дуже часто самій хотілося розказати, де й кого зустріла, з ким про що розмовляла. Не боялася відкрити свої сумніви. Взагалі їй було добре й затишно з татом – так вона іноді навіть подумки його називала. Бо тато-свекор був для неї справжнісіньким батьком, набагато ліпшим за рідного п’яничку, колись колгоспного їздового, який у сімдесят із хвостиком віддав Богу душу. Калина гірко всміхнулася, коли читала в газетах чи дивилася по телевізору ідилічні репортажі про дружні багатодітні сім’ї, де кожен турбується про іншого. В їхній сім’ї дітей було одинадцятеро, ще двоє померли малими, і то було справжнє пекло – вічні сварки за одяг і взувачку, за шматок хліба, збиткування старших над меншими, материні дорікання батькові за пропиту допомогу на дітей, бійки між обома батьками, котрі нерідко закінчувалися новою пиятикою.