Неважливо, які в мене будуть статки, Депресія ніколи не зітреться з моєї свідомості. Аж дотепер я ненавиджу щось викидати. Коли в моду входять широкі краватки замість вузьких, я зберігаю всі свої старі, аж доки стиль не повернеться знову до вузьких. Якщо ж викидають їжу чи повертають наполовину недоїдений стейк, це може довести мене до сказу. Я спромігся передати частку цього знання донькам і помітив, що вони не витрачають грошей, аж доки це й справді не принесе користі, – і Господи, вони бувають на стількох розпродажах!
Під час Депресії не раз траплялося так, що батькові чеки поверталися до нього з жахливим рядком: «Не досить коштів». Це завжди приголомшувало його, бо йому здавалося, що гарний кредитний рейтинг був життєво необхідним для цілісності людини чи бізнесу. Він постійно торочив нам з Делмою про фінансову відповідальність, застерігаючи ніколи не витрачати більше, ніж заробляємо. Він вірив, що кредити – річ оманлива. Нікому з нашої родини не дозволялося мати кредитну картку чи брати щось на виплату – ніколи!
Тут батько трохи випередив свій час. Він передбачив, що купівля на виплат та під заставу зруйнує в людях відчуття відповідального ставлення до грошей. Він передбачив, що легкі кредити зрештою таки захоплять усе суспільство, шкодячи йому, і що покупці опинятимуться в скруті, ставлячись до маленьких пластикових карток так, немов би це гроші в банку.
«Якщо позичаєш щось, – часто повторював він мені, – навіть двадцять центів у хлопчика зі школи, обов’язково запиши це, щоб не забути повернути». Я часто розмірковую над тим, якою була б його реакція, якби він дожив до того часу, коли я вліз у борги, щоб втримати Chrysler Corporation на плаву. Цього разу сума була значно більшою від двадцяти центів: сумарно майже $1,2 мільярда. Хоч батькову пораду я й не забув, та мене не полишало химерне відчуття, що цю позику я запам’ятаю, навіть не записуючи.
Кажуть, що люди голосують своїми гаманцями, і, безперечно, політичні погляди мого батька змінювалися разом з його прибутками. Коли ми були бідними, то підтримували демократів. Демократи, а це ні для кого не секрет, партія простого люду. Вони вірили, що якщо волієш важко працювати, а не ледарювати, то зможеш прогодувати родину й вивчити дітей.
Однак у гарні часи, перед Депресією, а тоді знову, коли все нарешті скінчилося, ми були республіканцями. Зрештою, усі ми заробляли свої гроші потом і кров’ю, а тому заслуговували лишити їх собі.
Уже дорослим я пережив схожі політичні трансформації. Коли я працював у Ford і коли зі світом усе ще було гаразд, я підтримував республіканців. Але в Chrysler, коли кілька сотень людей опинилися під загрозою звільнення, саме демократи виявилися задосить прагматичними, щоб зробити все потрібне. Якби криза Chrysler трапилася за республіканської демократії, компанія полетіла б у небуття швидше, ніж ви встигли б вимовити Герберт Гувер[9].
Завжди, коли наша родина опинялася в скруті, саме батько підтримував