Нікола Якокка приїхав до Америки з Сан-Марко, що десь за двадцять п’ять миль[6] на південний схід від Неаполя в італійській провінції Кампанія. Як і багатьох інших іммігрантів, його переповнювали амбіції та надії. В Америці він деякий час жив у Ґаретті, штат Пенсильванія, разом зі зведеним братом. Там батько влаштувався на роботу до вугільної шахти, проте так зненавидів її, що звільнився першого ж дня. Він любив говорити, що то був єдиний день у його житті, коли він працював на когось іншого.
Уже скоро він переїхав на схід до Аллентауна, де мав ще одного брата. До 1921 року йому вдалося заощадити вдосталь грошей, виконуючи спорадичну роботу, переважно підмайстра в чоботаря, щоб мати змогу повернутися до Сан-Марко по овдовілу матір. Але трапилося так, що він привіз і мою маму теж. Під час перебування в Італії цей тридцятиоднорічний холостяк закохався в сімнадцятирічну доньку взуттєвого майстра. За кілька тижнів вони побралися.
Через багато років численні журналісти розповідали (або ж повторювали), що мої батьки у свій медовий місяць вирушили на пляжі Лідо у Венеції і що мене назвали Лідо на згадку про той щасливий тиждень. Чудова історія, якби не одне «але»: це неправда. Батько й справді туди їздив, але це було до весілля, а не після. А оскільки тоді він був з материним братом, то сумніваюся, що його відпустка видалася дуже романтичною.
Дорога до Америки далася батькам нелегко. Мати підхопила черевний тиф і провела майже всю поїздку в бортовому ізоляторі. За законом, її мали б відіслати назад до Італії. Але батько був задиристим, говірким водієм, який уже знав, як дати собі раду в Новому Світі. Якимось дивом він спромігся переконати працівників імміграційного бюро, що в його молодої дружини лише морська хвороба.
Я народився через три роки після цього – 15 жовтня 1924 року. На той час батько вже відкрив ресторанчик з хот-догами під назвою Orpheum Wiener House. То був чудовий бізнес для того, хто мав обмаль грошей. Щоб почати, йому знадобилися лише гриль, підігрівач для булочок і кілька табуреток.
Батько завжди насаджував мені дві думки: «Ніколи не вплутуйся в справу з великим капіталом, бо зрештою опинишся в лапах банкірів. (Я мав би уважніше поставитися саме до цієї поради!). А в скрутні часи, займайся харчовим бізнесом, адже неважливо, наскільки все погано, люди все одно мусять їсти». Orpheum Wiener House лишався на плаву впродовж усієї Великої депресії.
Пізніше він залучив до справи моїх дядьків Теодора і Марко. І навіть тепер сини Теодора, Юліус та Альберт Якокки, роблять хот-доги в Аллентауні. Компанія носить назву «Йокко», що певною мірою відбиває те, як голландці в Пенсильванії вимовляли наше прізвище.
Я й сам був за крок від того, щоб податися в харчовий бізнес. Якось у 1952 році я всерйоз обмірковував те, щоб піти з компанії Ford і створити заклад харчування. Представництва Ford працювали як незалежні частинки мережі, і я