Окрім усіх інженерних і бізнес-курсів, я також чотири роки вивчав психологію та психопатологію в Лігайському університеті. І я не жартую, коли говорю, що ці дисципліни були, мабуть, найвартіснішими курсами за все моє навчання в університеті. Це може здатися несерйозним, але так і було: знання, отримані під час вивчення цих предметів, я застосовував значно частіше під час спілкування з психами, які траплялися мені на шляху в корпоративному світі, аніж вміння, отримані на інженерних курсах, коли доводилося мати справу з автомобільними гайками (і болтами).
На одному з курсів ми проводили три дні й вечори на тиждень у психіатричному відділенні Аллентаунської державної лікарні, розташованої за п’ять миль від університету. Ми бачили всіх їх – маніакально-депресивних, шизофреників і навіть насильників. Нашим викладачем був професор на прізвище Россман, і бачити, як він працює з тими душевнохворими пацієнтами, було майже те саме, що спостерігати за роботою майстра.
На курсі ми вивчали не абищо, а базові принципи людської поведінки. Який мотив он у того хлопця? Як у цієї жінки виникли такі проблеми? Що змушує Семмі бігти? Що стало причиною того, що Джо поводиться немов підліток, якщо йому п’ятдесят? На останньому іспиті нас представили групі нових пацієнтів. За кілька хвилин ми мали визначити діагноз кожного з них.
Завдяки такій підготовці я навчився досить швидко читати людей. Навіть зараз легко можу чимало розповісти про людину після першої ж зустрічі. Це важливе вміння, бо найважливіше, що може зробити керівник, – це взяти на роботу правильних працівників.
Але існує дві по-справжньому важливі риси кандидата, про які ви можете дізнатися з короткої співбесіди. Перша – чи лінивий він, а друга – чи притаманна йому розважливість. Коли настає час вирішувати, неможливо достеменно визначити, чи прагнутиме людина боротися задля досягнення цілі, або ж чи кмітлива вона і чи не розгубиться в небезпечній ситуації.
Хотів би я мати якийсь пристрій, що вимірював би ці риси, бо саме вони відрізняють хлопчиків від чоловіків.
Я закінчив навчання в Лігайському університеті за вісім повних семестрів, а це означало відсутність канікул. Мені хотілося мати трохи вільного часу, аби насолодитися ароматами квітів, як завжди радив батько. Але лютувала війна, і коли мої друзі воювали і помирали за океаном, я мусив чимдуж рухатися вперед.
Окрім навчання, я брав участь у багатьох позакласних заходах. Та найцікавішим був час, що я проводив, працюючи в університетській газеті The Brown and White. Першим репортерським завданням для мене стало інтерв’ю в професора, який створив